Сьогодні, коли увага всього світу прикута до Іраку, нам здається, по-перше, незайвим ще раз пильніше придивитися до особистості Саддама Хусейна, а по- друге, почути думку розумних, талановитих і шанованих людей з приводу війни, що розпочалася.
Лідер Іраку Саддам Хусейн, за висловом «Лос-Анджелес таймс», — диктатор, якого найбільш вивчають з часів Сталіна. Проте методи вивчення його характеру вельми нагадують ворожіння на кавовій гущі, а його біографію, як, втім, й інших диктаторів, викладають або у вигляді апології, або у вигляді памфлету.
СТРІЛЯНИНА, В’ЯЗНИЦЯ Й НАФТА
Відомо, що він народився у квітні 1937 року в селі аль-Авджа в окрузі Тікріт. Його батько рано помер, і хлопчика виховував дядько, який, як того вимагає арабська традиція, одружився на вдові покійного (злі язики стверджують, що дядечко був професійним конокрадом, і перший кримінальний досвід юний Саддам отримав саме під його керівництвом). Інший дядько, Хейраллах Тульфах, познайомив племінника з ідеями арабського націоналізму і прищепив йому ненависть до західних колонізаторів. Кумиром молодого Хусейна був світоч панарабізму — президент Єгипту Гамаль Абдель Насер, а найзлішим ворогом став тогочасний лідер Іраку генерал Абдул Карім Кассем, який ставився до об’єднання арабів вельми скептично. У середині 50-х Хусейн вступив до партії арабського соціалістичного відродження «Баас». Ідеологія «арабського соціалізму» була малозрозумілою сумішшю ідей панарабізму, провінційного націоналізму та закликів «боротися зі світовим імперіалізмом й сіонізмом». Методи пропонувалися, природно, найрадикальніші. І ось уже 1959 року Хусейн брав участь у замаху на Кассема. Спроба не вдалася: більшість нападників було вбито, Хусейна поранено в ногу, але він зумів втекти. Спливаючи кров’ю, чотири дні він скакав верхи у рідне село, стверджує офіційна біографія. Там його сховали родичі, а потім йому вдалося перебратися за кордон. Незабаром Саддам випірне в Каїрі, де під заступництвом Насера ховалися від своїх урядів багато арабських націоналістів.
У Каїрі Хусейн вступив було до університету, але кинув. З освітою він завжди мав проблеми: ще у Багдаді він намагався вступити до військової академії, але провалився. Багато років по тому, вже будучи віце-президентом Іраку, він з’явиться до академії, яка його не прийняла, з пістолетом на поясі та в супроводі охоронців, щоб «скласти всі необхідні іспити». І складе, звичайно.
У лютому 1963 року генерала Кассема все ж таки скинули. Хусейн повернувся до Іраку, де його кинули на найважливішу ділянку — він став слідчим у таборі, в якому тримали прибічників ненависного Кассема. Молодий тюремник виявив таке завзяття, що на нього звернули увагу у верхівці «Баас».
Проте, в жовтні стався новий переворот: до влади прийшли військові, а «Баас» знову опинилася у підпіллі. Саддам провів два роки у в’язниці, після чого його чи то відпустили, чи то він утік. Але перемога була не за горами: в 1968 році баасисти знову захопили владу.
Незабаром досвідчений борець Саддам очолив службу безпеки. Згодом він першим на Близькому Сході поставить службу безпеки над армією та змусить бравих офіцерів боятися особістів. Інші лідери арабського світу — Насер, Садат, Асад та інші — спиралися на армію та перетворили її на еліту країни. Саддам із самого початку спирався на спецслужби. І на нафту: крім служби внутрішньої безпеки Хусейн незабаром очолив комітет з питань нафти.
Зростаючі нафтові прибутки — особливо після «арабського ембарго» 1973 року — дозволили Іраку різко підняти рівень життя. Саддам набував дедалі більшої популярності. Результат був закономірним: 1979 року батька-засновника сучасного Іраку, заступника Хусейна генерала Ахмеда Хассана аль-Бакра взяли під домашній арешт. Саддам Хусейн став президентом і успадкував від аль-Бакра титули батька нації та вождя арабського народу.
ЯК ВІН ПРАВИТЬ
Відомий арабський журналіст Саїд Абуріш, автор резонансної книжки «Саддам Хусейн: політика помсти», стверджує, що іракський диктатор більш ніж будь- хто інший з нині живучих політиків намагається «моделювати себе на зразок Сталіна». Це твердження, безумовно, має під собою певні підстави. Ще в молоді роки активіст-початківець «Баас» говорив, що вважатиме Сталіна своїм героєм, і навіть зібрав про нього велику бібліотеку. Він, мабуть, надавав особливого значення схожості біографій: адже Сталін також ріс без батька, народився у глушині, у бідній родині, однак зміг стати всесильним повелителем наддержави. Саддам справді багато чому навчився у свого кремлівського кумира. Прихід до влади він відзначив хвилею репресій, схему яких явно запозичив з радянських 30-х. По всій країні відбувалися арешти міністрів, генералів, партійних функціонерів, вищих чиновників. На кожного, як з’ясувалося, вже було досьє, повне звинувачень, які ніхто навіть не намагався зробити правдоподібними: Саддам недарма керував таємною поліцією.
Можливо, у Сталіна Саддам перейняв свій улюблений прийом: спровокувати одного з наближених, а потім покарати його, причому, якщо можливо, яким- небудь жахливим способом, щоб налякати інших. На початку війни з Іраном Саддам попросив поради у міністрів, чи не варто йому тимчасово зректися влади? Аятолла Хомейні заспокоїться, мир буде укладено, і тоді Хусейн знову повернеться на пост президента. Він просив міністрів «бути гранично відвертими». Один із міністрів вважав, що це дуже розумний план. Саддам подякував — і тут же заарештував необачного вельможу. Того ж вечора його порубане на шматки тіло доставили додому у брезентовому мішку.
Як і Сталін, Саддам є талановитим режисером, схильним до ефектних садистських кульмінацій. На одному із з’їздів «Баас», коли рікою лилося славослів’я вождю, на сцену раптово витягли напівживого від тортур члена партії, який почав називати одного за одним учасників змови, вказуючи у залу. Їх одразу ж заарештували і стратили.
Методи розправи Саддам полюбляє нетривіальні: розповідають про ванни з кислотою та асфальтові катки. Однак він не просто садист — він щиро переконаний, що тільки за допомогою подібних жахів може утриматися при владі. Тому, на відміну від багатьох інших деспотів, він ніколи й не заперечував, що у країні прийнято публічні страти, а тортури — природний атрибут слідства. Він не вважав за потрібне приховувати, що використовує проти власного народу зброю масового знищення, — як наприкінці 80-х, коли десятки тисяч курдів та шиїтів отруїли газами. На запитання західних журналістів він завжди відповідав, що тільки таким чином можна налякати «тих, хто кидає виклик».
Як і Сталіна, Саддама вирізняє завидна працездатність. Один радянський дипломат, який досить довго працював і в арабських країнах, і в Кабулі часів Бабрака Кармаля, розповідав авторам статті, що ділові здібності Хусейна контрастували з лінощами та необов’язковістю всіх без винятку регіональних лідерів: «На Сході постійно стикаєшся з неорганізованістю. Того ж Кармаля насилу можна було змусити вникнути в якусь проблему, до того ж він сильно пив. А Хусейн працював по 18 годин на добу, завжди був у курсі найрізноманітніших питань і ніколи не боявся відповідальності». Ті, хто зустрічався з Саддамом, як один говорять і про абсолютно нетипову рису, яка вирізняє його від будь-якого арабського функціонера, — надзвичайну пунктуальність. Кажуть, він жахливо гнівається, якщо міністр або генерал запізнюється до нього на аудієнцію хоча б на п’ять хвилин.
ЯК ВІН БОЇТЬСЯ
Як і будь-який диктатор, Саддам живе у постійному страху. Упевнений, що його життю завжди загрожує небезпека, він раз у раз міняє місце перебування, і в усіх його резиденціях, розкиданих країною, все готове до раптової появи хазяїна. «Він увесь час боїться, — розповідав минулої осені газеті «Лос-Анджелес таймс» охоронець Саддама, який втік на Захід, Ахмед Самарраї. — Він переховується. Він таїться. Він вважає за краще знаходитися під землею, у бункері. Він спить тільки дві або три години на добу, і він завжди озброєний».
Відомо також, що він надзвичайно боїться, що його отруять або заразять, і спеціальні слуги не тільки куштують будь-яку його їжу й пиття, але й постійно перевіряють та міняють постільну білизну та одяг. Усіх відвідувачів не тільки обшукують, але й примушують мити руки у трьох різних дезинфікуючих рідинах.
Проте більшість експертів вважає, що в цілому Саддам психічно здоровий. «Психологічно він цілком адекватний, — говорив в інтерв’ю Ен-Бі-Сі відомий психолог, творець програми ЦРУ з вивчення «небезпечних світових лідерів» Джеролд Пост. — Але він часто неадекватний політично. Уявлення Саддама про навколишній світ спотворене, і він погано уявляє собі, що відбувається за межами арабського світу».
Однак у цих межах іракський диктатор цілком адекватний і навіть успішно використовує свої манії в політичних цілях. 1998 року Саддам категорично відмовився впустити інспекторів ООН до своїх палаців — так званих президентських об’єктів, в бункерах яких, як підозрюють, й було приховано найголовніші збройові таємниці. Після цього інспекції ООН було припинено. Іракські офіційні особи повідомили тоді, що Саддам боїться, щоб інспектори не пронесли до резиденції якусь отруту або навіть радіоактивний пристрій, який буде потім повільно вбивати його своїм випромінюванням.
БАТЬКО ТА ЗАХИСНИК
Вивчення диктатора, особливо такого закритого для зовнішнього світу, як Саддам, — справа непроста. Іноді допомагають досить несподівані джерела. У травні 2001 року в Іраку було опубліковано книгу під назвою «Забіба валь Малік» («Забіба і Король») — 160-сторінкова притча, що описує піднесене кохання такого собі могутнього володаря та прекрасної Забіби — юної селянки, «відданої своєму королю». Ім’я автора не було вказано, повідомлялося, що той не називає себе через скромність, «подібно до інших синів Іраку, які жертвують своїми життями і не шукають нічого натомість». При цьому іракські медіа повідомили, що книга є «віхою в історії роману», вже є в кожній бібліотеці, а «інтелігенція та громадськість» ретельно її вивчають. Природно, одразу виникли підозри, що книжку написав сам Саддам (згодом аналітики ЦРУ дійшли висновку, що він, принаймні, «пильно стежив» за виготовленням книги і, ймовірно, прописав ключові епізоди).
Справа відбувається в Іраку у сиву давнину. Король (читай — Саддам) та його кохана (іракський народ) ведуть довгі розмови про любов і вірність, політику і зраду. Король говорить: «Я великий вождь. Ти повинна шанувати мене. Але цього замало: ти повинна любити мене». Забіба, зрозуміло, згодна. «Чи потребує народ суворості?» — запитує король. «Так, ваша величність, — покірно відповідає тямуща поселянка. — Він потребує її, оскільки тільки коли з ним суворі, він відчуває надійний захист». І так далі.
Кульмінація роману — епізод, коли такий собі негідник (читай — Захід), ревнуючи вірну Забібу до короля, підстерігає її після платонічного побачення з коханим й гвалтує. «Насильство — найстрашніший злочин, — говорить на це король, — чи то чоловік гвалтує жінку, чи ж ворожа армія — рідну країну». Він клянеться помститися і вбиває гвалтівника у страшній битві, яка розігрується 17 січня (цього дня 1991 року почалася Війна в Затоці). Із збезчещеною Забібою автор також змушений розібратися: вона також гине у битві.
Захід незмінно уявляється Саддаму гвалтівником і гнобителем. Ще 1985 року, приймаючи делегацію американських конгресменів, він сказав: «Ви, американці, поводитеся з третім світом, як іракський селянин зі своєю молодою дружиною. Три ночі кохання — і ось вона, забута, вже гне спину в полі».
Президента Буша він бачить не просто лідером ворожої держави, але особистим ворогом (як свого часу і Буша-старшого). Він посягає на найсвященніше — вірність і чистоту іракського народу. У боротьбі з насильником жертва може загинути, але честь дорожче за життя, а за зраду будь-кого чекає смерть. І слово тут не розходиться з ділом. 1996 року дві дочки Саддама втекли з сім’ями до Йорданії, де попросили політичного притулку. Саддам обіцяв їм повне прощення, і вони, повіривши, повернулися до Іраку, де їхніх чоловіків негайно вбили родичі як зрадників батьківщини.
Проте влада Саддама багато в чому тримається на сімейних і кланових зв’язках. Свого часу партію «Баас», що номінально залишилася при владі, відсунув вбік могутній клан, який в Іраку називають «тікрітським» — за назвою округу, звідки родом диктатор. Саддам вибудував складну систему кланової номенклатури. Вихідці з Тікріта можуть зайняти важливу, але все ж таки не головну посаду, односельці з його рідного села аль-Авджа підіймаються трохи вище, а близькі родичі розташовуються вже на вершині влади. Син Удей керує численними комітетами, молодший, Кусай, працює у службі безпеки (обидва за сумісництвом займаються контрабандним експортом гуманітарної допомоги), двоюрідні брати займають високі пости в армії.
ЛЮДИНА З РУШНИЦЕЮ
Зброя — неодмінний атрибут батька й захисника: недарма Саддам так любить фотографуватися з рушницею і палити з неї в повітря на публічних святах. А зброя масового знищення — важлива ознака приналежності до обраного кола провідних світових лідерів. «Зрештою, — говорить Джеролд Пост, — у всіх провідних світових лідерів є така зброя». Але, незважаючи на войовничі заяви (минулого тижня, виступаючи перед офіцерами, Саддам заявив, що США, напавши на Ірак, «отримають другий В’єтнам») і, можливо, не цілком адекватну оцінку ситуації (1991 року він до останнього був упевнений, що американці блефують), Хусейн навряд чи має ілюзії з приводу потужності своїх озброєнь. Під час війни в Затоці іракська армія, четверта за величиною у світі, була повністю розгромлена за шість тижнів. (Проте, ту війну Саддам зовсім не вважає поразкою. Для нього це лише епізод у довгій та героїчній битві. Цей погляд поділяє багато хто в арабському світі: зрештою, минуло 12 років, а іракський лідер як і раніше при владі).
Він, звичайно, не сподівається знищити американську армію або, скажімо, змусити США до капітуляції. У поняття перемоги Саддам вкладає інше й дуже страшне значення. Він вважатиме себе переможцем, якщо зможе завдати США та їх союзникам значних втрат — скажімо, вбити тисячі або десятки тисяч американських солдатів або мирних ізраїльтян. А цього він цілком може досягти за допомогою зброї масового знищення.
Зрозуміло, наслідки будуть жахливими. Минулого літа ізраїльська газета «Гаарец» з посиланням на джерела у розвідці повідомила, що ізраїльські військові розробили кілька стратегій на випадок вторгнення американців до Іраку та подальшого удару Саддама по Ізраїлю. Якщо Ірак застосує проти Ізраїлю зброю масового знищення, стверджувала газета, то Ізраїль у відповідь завдасть ядерного удару, який «знищить Ірак як державу». Через певний час, явно маючи на увазі цю перспективу, іракський віце-прем’єр Тарік Азіз пообіцяв: «Ми не будемо мстити нікому в регіоні, крім американського агресора, який вступив на нашу територію».
Експерти не мають єдності в питанні про те, як далеко може зайти Хусейн у протистоянні з Америкою. Більшість схиляється до того, що Саддам не стоятиме на смерть: він буде огризатися до останнього, а коли війна стане неминучою, складе зброю. Але не раніше.
І все ж напевно цього не знає ніхто. Адже якщо Саддам здійснить свої погрози, дуже багато хто в арабському світі вважатиме його — незалежно від наслідків — героєм і переможцем. А це надзвичайно важливо для Саддама: недарма ж він вважає себе «останнім арабським героєм».
