Вітя сказав Вові, що в того на лацкані манюня плямочка йзапропонував її почистити, а Вова у відповідь заїхав Віті кулаком межи очі. Лише так можна оцінити листування президентів України й Росії з приводу української бібліотеки у Москві. Що, власне, відбулося?
Президент України написав своєму російському колезі листа, де звернув його увагу на проблему, яка виникла у березні нинішнього року. Тоді українська преса повідомляла, що єдину державну українську бібліотеку в Росії закривають. Втім українці тоді не допустили цього.
Про вищезгадані конфліктні нюанси Ющенко у своєму листі висловився вельми делікатно. Він лише висловив стурбованість. При цьому Президент України зробив комплімент уряду Москви, високо оцінивши його зусилля по відродженню бібліотеки та забезпеченню її належним фінансуванням. Він також запропонував ряд заходів, котрі б були спрямовані на поліпшення роботи бібліотеки.
Президент Росії у перших же рядках свого послання до Президента України пояснив йому, що у нас останнім часом виникли розбіжності в гуманітарній сфері, зокрема, йдеться про героїзацію в Україні військових злочинців, котрі співпрацювали з нацистами, про війну з пам’ятниками і могилами радянських воїнів-визволителів, про дискримінацію російської мови і про діяльність, спрямовану на розкол Української православної церкви. Про бібліотеку Путін сказав в останню чергу, зазначивши, що там «підстав для занепокоєння немає».
Уявімо, що справді Ющенко має хвору уяву і перебільшив проблему бібліотеки. Уявімо, що Путін правий і по вулицях наших міст бігають «військові злочинці» — бандерівці з обрізами — й відстрілюють священників московського патріархату, а заодно кожного, хто хоч слово скаже російською мовою. Чи розв’яжуться ці проблеми в тональності «сам дурень»? Думаю, що це питання риторичне.
Вельми показово, що за кілька днів до свого послання президент Путін зустрівся в Кремлі з лідером російських комуністів Геннадієм Зюгановим. Він привітав його партію із значним збільшенням представництва у Державній думі із сорока семи до п’ятдесяти семи місць і зазначив, що то є великий успіх. Така теплота у стосунках з більшовиками цілком вкладається в одну лінію з відомою заявою Путіна про те, що найбільшою трагедією XX століття був розвал Радянського Союзу. Воно цілком співвідноситься з розробленими близькими до Кремля структурами рекомендаціями для авторів підручників історії, де пропонується називати Сталіна найуспішнішим радянським лідером, а організовані ним багатомільйонні репресії виправдовувати необхідністю будувати велику державу. Тому спадкоємець будівничих «великої держави» Зюганов такий милий серцю російського лідера.
На прикладі листування двох президентів в черговий раз проступило прагнення московського владики стати таким собі новим Сталіним. І в нього викликає роздратування будь-який прояв сваволі з боку держав, котрих би він хотів бачити в якості васалів. Тут Іван Грозний згадується, котрий кричав: «Не сметь свое суждение иметь!» У відповідь можна було б порекомендувати кремлівському вождю уважно прочитати твір свого підданого Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» і там пошукати корені розвалу СРСР. Але така рекомендація не має жодного сенсу, бо він все одно цього робити не буде.
КОМЕНТАРI
Тарас ВОЗНЯК, головний редактор культурологічного журналу «Ї»:
— Послання президента Російської Федерації Володимира Путіна до Президента України Віктора Ющенка треба розглядати не тільки в контексті російсько-українських стосунків, але, я вважаю, в загальному контексті зміни російської позиції щодо Європейського співтовариства та Сполучених Штатів Америки й Канади. Росія, принаймні у вербальному сенсі, загострила свою позицію. Мова йде не лише про відомий Мюнхенський спіч Путіна, а й про абсолютно реальні кроки, приміром, про вихід Росії 12 листопада із договору про звичайні озброєння в Європі, коли Росія де-факто відмовилася від моніторингу за звичайними озброєннями на своїй території й у зв’язку з тим дістала можливість нарощувати новий виток озброєнь. Тобто це не лише риторика, а й реальні кроки. Інше питання полягає в тому, що такого роду звернення, як те, яке надіслав Путін, в даному випадку є документом на потребу дня, на потребу внутрішньої російської ситуації. Адже «Единая Россия» отримала дійсно понад 60 відсотків голосів виборців, але вона, звичайно, розраховувала на 80-90. В принципі, це є певною мірою — ну, не поразка, а недотягнення, яке потребує посилення внутрішньої позиції президента й тих людей, яких він пропонує собі на заміну.
Назву й такий аспект. Можна вживати дуже різну риторику щодо внутрішнього суверенітету, однак, я вважаю, що трактування Росією своєї історії є прерогативою самої Росії. Так само і трактування Україною чи Узбекистаном своєї історії є прерогативою народу тих країн. Тому впевнений, що наявною є велика некоректність. Є й друга сторона медалі — це така проста річ, як своєрідний замір, наскільки можна в умовах українського безвладдя — а Україна де-факто живе без керма уже майже рік — поводитися, м’яко кажучи, некоректно. Такі документи, котрі прирівнюються до дипломатичних, у таких формулюваннях насправді є неприпустимі. Так, це може бути припустимо в публіцистичних, полемічних статях, однак президент президентові, тим більше публічно, так, напевно, говорити не повинен. Тут присутня свідома «оттяжка» — даруйте, перекласти це слово на українську неможливо.
Що стосується фактів девасфакції фігури Пушкіна на російському культурному центрі, то в мене завжди виникає питання: кому це насправді потрібно — українській владі чи українським націоналістам? Я думаю, що швидше потрібно тим, хто писав дане послання. І це є доволі смішно. Інше питання, що в устах Путіна це транслюється на публіку, на людей, які не є в контексті. Гадаю, що львів’яни це прекрасно пам’ятають — як тільки планується візит українського Президента до Ізраїлю, обов’язково в Україні відбуваються якісь антисемітські випади. Якщо планується візит чи якісь складності з російською стороною, тут же будуть антиросійські випади. Запитується в задачці: навіщо й кому це вигідно, кому це треба? А загалом, антиросійські чи антисемiтські, чи якісь антипольські це випади, їх треба присікати, якщо вони йдуть із середини українського середовища, і це безсумнівно. Але в даному випадку це явище зовсім іншого порядку. Я не говорю, що ксенофобських випадів немає. Вони є в кожному суспільстві — французькому, українському, російському. Ці бур’яни треба виполювати. У даному випадку йдеться про свідомі провокації.
Я вважаю, що місцева влада має працювати з російськими товариствами, з російським культурним центром, польськими товариствами і всіма іншими. Цих людей не можна ігнорувати. Я не знаю, як це фінансово врегульовано, можливо, й ніяк, тобто є недопрацювання місцевої влади, які треба здолати, — міської, обласної влади. Недопрацювання є, і це правда. Та не треба недопрацювання «піднімати» на інші ранги та рівні.
Валерій ПРОВОЗІН, керівник російського культурного центру в Львові, голова російського товариства ім. Пушкіна, професор Закарпатської філії Київського славістичного університету:
— Признаюся, що для нас згадка про російський культурний центр у посланні президента Путіна Президентові України стало повною несподіванкою. Ми нікому не скаржилися, бо втратили надію, що нас хтось почує. Навіть коли в листопаді, у День пам’яті голодомору в Україні, нам побили скло, ми просто вставили нове, промовчавши з цього приводу, і завбачливо сховавши ще парочку про запас.
Колись, 14 років тому, приміщення російського культурного центру було старим кінотеатром із прогнившою підлогою. І були потрібні три з половиною роки, щоб привести приміщення в більш-менш робочий стан. А вже 1997 року і книгозбірню змогли створити, і дитячі студії почали працювати, і меблі купили — спонсори допомогли нам. Чесно кажучи, Москва також готова була нам допомогти, і гроші я, як кажуть, уже практично в руках тримав, але вийшов закон про національні меншини, де було сказано, що іноземна держава не має права надавати матеріальну, фінансову підтримку громадським організаціям України. Добре, звертатимемося до нашої, української влади. Все даремно. Щоправда одного разу пообіцяли, (ми дуже серйозно готувалися до 200-річчя Пушкіна, тому нам було дуже шкода і образливо), адже Львів був єдиним містом, яке офіційно відмовилося від святкування 200-річчя Пушкіна.
Чи варто коментувати звинувачення на нашу адресу — мовляв, самі підпалювали й розбивали, — та я посивів тут за один день, коли розбили погруддя Пушкіна. Ми на нього збирали всім миром гроші. — Простояло воно майже 6 років, а потім хтось ломиком його скинув із п’єдесталу... Потім поставили з пластика, але пластик добре горить... Наразі місце є порожнім.
... Зараз друга половина місяця і незабаром почнуть телефонувати, нагадуючи про сплату за комунальні послуги. Але грошей у нас немає. Якщо спізнимося хоча б на день-два, все відключать. Рахунки у нас чималі. Адже це двоповерхова будівля, яку потрібно утримувати, я вже не кажу, що вона потребує ремонту. Як потребують уваги всі ті, хто приходить до російського культурного центру. І не так мало у Львові людей, які позиціонують себе як російські люди чи російськомовні, але все одно — це громадяни України, які не покинули її, а тихо працюють на її благо. Ми не вороги України, ми — люди, які люблять цю землю.
Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАНУ:
— На мою думку, ці заяви — продумана політична акція, яка приурочена до утворення нового Кабінету Міністрів на чолі з Тимошенко. І це загальний фон, на якому будуть базуватися подальші державні відносини. І це продовжуватиметься доти, доки буде при владі уряд Тимошенко. Бо єдиний Кабінет, з яким може вести справу Путін, це Кабінет Віктора Януковича. Серед іншого йдеться про духовну чи політичну спорідненість Партії регіонів з партією «Единая Россия».
А що до коментування цих заяв по суті, то це просто безглуздо. Оскільки досі ніхто не брав на себе функції оцінювати, хто є прогресивним, а хто ні. Ні Мазепу, ні Бандеру, ні когось іншого не може оцінювати політичний діяч. Це не справа Путіна і не справа держави, це справа вчених-істориків. Наприклад, якщо Ющенко нагородив Шухевича посмертно відзнакою Героя України, то це не означає, що всі громадяни повинні визнавати цей акт. Тому насамперед хотілося б висловити гірке здивування тим, що сусідня держава взялася давати оцінки історичним подіям в Україні.
