«...З приводу 60-рiччя проголошення самостiйної України Центральною Радою 22 сiчня 1918 р. 22 сiчня 1978 р. на знак протесту спалився Гiрник Олекса з Калуша. Тiльки в цей спосiб можна протестувати в Радянському Союзi!». Це слова з передсмертної записки, залишеної покiйним.
Канiвський краєзнавець Михайло Iщенко, котрий 8 рокiв тому першим оприлюднив у пресi iсторiю самоспалення Олекси Гiрника на Чернечiй горi, й досi зберiгає запальничку, якою протестант востаннє в життi креснув, після чого запалав живим факелом у пiтьмi снiжної ночi за кiлькадесят метрiв вiд могили Тараса Шевченка...
Маючи горде бойкiвське корiння, Олесь Гірник рано зазнав по чiм фунт лиха. Участь у довоєннi роки в ОУН, служба в польському вiйську, звiдки за непокору та патрiотичнi настрої його було запроторено до львiвської в'язницi, розбитi надiї, пов'язанi з приходом на Захiднi землi Червоної Армiї... За сувору правду, висловлену сталiнським поплiчникам, Олекса Гiрник напередоднi 1941 року потрапив до Сибiру. Система вичавлювала з нього волелюбнiсть, змушуючи обтесувати камiння, валити лiс, йшла на облесливi компромiси, пропонуючи йому в числi iнших захiдноукраїнцiв записатися добровольцем до польського корпусу, що формувався пiд радянською орудою. Та ба — анi нагаєм, анi коржиком не змогли зманити Олексу. Вiдсидiв вiд дзвiнка до дзвiнка. Повернувся додому 1948-го. Удома теж було не мед: «вовчий» квиток, виданий у таборах, лякав начальство, його не брали на роботу. Розпочинав землекопом. До фатальної сiчневої ночi 1978-го залишалося цiлих 30 рокiв...
Про те, що намислив, вiн не сказав нiкому. Зiбрав сумку, в яку поклав патрiотичнi листiвки, невеличку канiстру з бензином, написав дружинi та синовi записку, що їде в справах до Львова, а сам рушив на Канiв — до Тараса.
...Тiєї ночi вельми хурделило, музейнi сторожi поховалися в примiщеннi, нiщо не заважало Олексi здiйснити свiй задум. Усе в цьому життi має догорiти... Важко сказати, якi думки роїлися в головi Гiрника в цi останнi хвилини. Ймовiрно, були й сумнiви: а чи варто?.. Та настiльки глухою й непроглядною була та сiчнева нiч, настiльки глухими, герметичними й непроглядними були тi брежнєвсько-застiйнi часи, що Олекса черкнув запальничкою.
Уже наступного дня Каневом сновигали люди в цивiльному, однак iз помiтною вiйськовою виправкою. Нишпорили, розпитували, придивлялися. Мiсто насторожено завмерло. Серед населення запанував страх i пiдозри. Про те, що сталося на Чернечiй, люди намагалися не говорити, а коли й вели бесiди, то пошепки. Усi боялися...
Зараз надворi 2000-й. Сьогоднi ми вiдзначаємо День Соборностi. Та диво — на тiй же Чернечiй горi знову нi-нi, та й переходять на шепiт. Рiч у тiм, що, за iнiцiативою директора Шевченкiвського нацiонального заповiдника Iгоря Лiхового й того ж таки краєзнавця Михайла Iщенка, на мiсцi самоспалення Олекси Гiрника цими днями встановлено пам'ятний знак — пiвтонний гранiтний камiнь. Встановлено за ініціативою місцевих ентузіастів, яких підтримав мер Канева Володимир Фролов.
