Щоб виховувати дитину гармонійно, батьки повинні бути зрілими — інтелектуально та емоційно. Особливо хотілося б наголосити на емоційному інтелекті — він, нехай це нікого не дивує, у вихованні дитини, та й загалом під час налагодження стосунків з навколишнім світом, грає визначальну роль. Хто читав роман «Засліплення» лауреата Нобелівської премії Єліаса Канетті, відразу зрозуміє, про що йдеться. Українським батькам далеко до коефіцієнту розумового інтелекту головного героя «Засліплення», який контрастував з емоційним, та коли йдеться про їхнє вміння чути власних дітей, розуміти їхні слабкості, говорити мовою співрозмовника (дітей), бачити різницю між дріб’язковим і головним, не переставляючи їх місцями, вміти говорити про те, що хвилює самого, і ще багато важливих «дрібниць», виникають проблеми. Спочатку — у батьків, потім — у батьків і дітей. Так, згідно з недавнім опитуванням Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), присвяченим проблемі спілкування батьків та дітей в сучасній українській родині, яке замовила компанія «Київстар», більшість українських дорослих очікують від своїх чад слухняності (31%) та відвертості (22%), в свою чергу діти від батьків очікують всього потрохи, але найбільше — їхнього вільного часу (19%), взаєморозуміння (14%) та поваги до своїх інтересів (14%). Різні очікування одне від одного — найсприятливіший грунт для конфліктів. То як же їм живеться?
НАГРАНІ Й НЕНАГРАНІ ДІТИ
Якщо для батьків так важлива слухняність, то почнемо з неї. Те, що батьки вимагають від дітей слухняності та ще й відвертості, а діти хочуть поваги до своїх інтересів і хоча б аби їх вислухали, на думку директора з консалтингу КМІС Дмитра Кроковича, говорить про односторонній зв’язок. Сяк такпро такий зв’язок ще можна говорити, коли дитина дуже маленька й не може пояснити чого хоче (хоч і це — неправильно), але коли дитина підростає, формується як особистість, при цьому набагато швидше дорослішає ніж колись її батьки, багато чого не по-дитячому розуміє, то односторонній зв’язок — це якийсь виховний архаїзм. Наслідок його — відчуження одне від одного аж до тієї міри, коли «повернути все назад» буде неможливо.
— Якщо дитина дошкільного віку погано себе поводить, з нею потрібно гратися. Бо коли дитина награна, коли грі з малюком дорослі приділяли достатньо часу, при цьому роблячи це з бажанням, а не через усвідомлену необхідність, тоді дитина росте наповненою емоціями від батьків, а це — основний багаж, який батьки мають дати дитині, щоб вона почувалася щасливою. Саме такі діти є слухняними, саме вони будуть з батьками відвертими, і саме їхніми першими друзями будуть, власне, найрідніші люди... Нині ж модно приділяти увагу інтелектуальному розвитку дитини, вважаючи, що саме в процесі розвитку пізнавальної й мислительної сфери дитина розвиватиметься як особистість. В дійсності ж, як особистість, дитина розвивається в провідній для її віку діяльності. Для дошкільнят це — гра, — пояснила дитячий психолог Валерія Кукса. До речі, психолог наголошує, що роль батька у вихованні дитини, навіть віком до року, — незамінна. При цьому, за її словами, помилкою є спілкування батька з дитиною (як правило, сином) «по- дорослому».
Тож апріорі: немає гри — немає спілкування, немає спілкування — починаються конфлікти. А на нестачу спілкування з батьками нині скаржиться 25% дітей 10— 16 років. Зрозуміло, що це вже діти старшого віку, і провідною діяльністю для них є навчання. Батькам, у яких ростуть діти цього віку, фахівці радять проводити спільно вільний час, пізнаючи щось нове.
БАТЬКИ ПЕРЕОЦІНЮЮТЬ СВІЙ ВПЛИВ НА ДИТИНУ
Соціологи зауважують: більшість батьків майже ніколи не враховують інтереси дітей, коли мова йде про організацію вільного часу. Дані досліджень показали, що майже 43% батьків хотіли б разом з дітьми відпочивати на природі, займатися збиранням грибів, ягід, ловити рибу (і 44% дітей хочуть того ж), ще 43% — подорожувати (і 33% дітей — теж), але в дійсності — все навпаки. Знаходяться причини, через які батьки у вихідні й далі зайняті своїми справами, а діти або гуляють з друзями, або годинами дивляться телевізор (про це, до речі, йдеться у багатьох соціологічних дослідженнях)...
Ще одна проблема — багато батьків не знають чим живе їхня дитина. На запитання: «Якщо у вашої дитини трапляється складна ситуація, як, на вашу думку, вона діє?» 16,5% відповіли: «Нічого не розповідає, намагаючись вирішити все самостійно». У той же час ствердно на це питання відповіли аж майже 28% дітей. Також 42% батьків думають, що діти в скрутній ситуації звертаються до них за допомогою, але лише 26% дітей підтвердити, що чинять саме так, до того ж майже 8% сказали, що радяться з друзями. Сумно, але виходить, що батьки дуже переоцінюють свою роль в житті дитини...
— Очевидно, що більшість батьків не знає про проблеми (кризові ситуації) своїх дітей: їм не відомо про конфлікти з однолітками чи іншими людьми, вони не знають про страждання дітей, про те, як діти борються за свої переконання (і таке є). Якщо ж вони телефонують протягом дня дитині на мобільний, то здебільшого — аби проконтролювати (54% дзвінків), тобто, запитати чи поїла вона і чи виконала вона домашнє завдання, а не для того, щоб поцікавитися її життям, — констатував Дмитро Крокович. — Натомість діти, які першими телефонують батькам на мобільний, згідно з нашим дослідженням, в першу чергу цікавляться питаннями проведення вільного часу (45%) та проблемні ситуації, які складаються у школі (29%). На жаль, з віком таке хронічне непорозуміння ні до чого доброго не приведе: діти дедалі більше будуть віддалятися від батьків і, зрештою, взагалі не зможуть обговорювати з ними своє життя...
Багато батьків нарікають на відсутність вільного часу, але справа не в кількості. Валерія Кукса розповіла, що до неї за консультацією часто звертаються матері, які цілі дні проводять з дітьми, але не можуть знайти з ними спільної мови.
— Справа не в кількості часу, а в якості. Якщо мама прийде увечері додому о дев’ятій вечора і поспілкується з дитиною навіть 15 хвилин, але — з радістю, так що дитина відчує, що вона — єдина на всьому світі у мами, відчує її любов, то й цього часу буде їй достатньо для емоційного наповнення. Треба пам’ятати, що спілкування — це не тільки передача інформації від батьків до дітей і навпаки, це — процес розвитку (як дитини, так і батьків), — пояснила психолог.
Та аби щось віддати, треба те «щось» мати: тож, ми знову повертаємося до початку — емоційного інтелекту, зрілості дорослих, та батьківської інтуїції батьків, коли вони знають що, як і в який час сказати та вчинити по відношенні до дитини. Безперечно, це ціле мистецтво. Тим же, хто тільки почав його освоювати — кілька порад від Валерії Кукси: прислухайтеся до думки дитини, вчіться поважати її; передавайте дитині позитивні емоції, кажіть, що вам було приємно з нею спілкуватися; якісна розмова з дитиною триває не менше 10 хвилин; якщо хочете, щоб дитина ділилася душевними переживаннями, діліться з нею своїми; співпереживайте дитині, дотримуйтеся обіцянок; говоріть зрозумілою для дитини мовою; спілкуйтеся більше і якісніше... Найважливіше — щоб дитина відчувала, що її люблять. А любов, переконані фахівці, потрібно засвідчувати як словом, так і ділом.
