Інших ознак ми не побачили: буденне конторське життя поки що ніяк не реагувало на реформу, яка мала все тут поставити з голови на ноги.
Тож і ми завітали до голови. Віталій Михайлович Білокрис один із небагатьох аграрних керівників, який зумів утримати господарство на плаву. Воно не має боргів ані перед державою, ані перед приватними структурами. За словами голови, регулярно сплачується зарплата. Уже запаслися дизельним паливом для весняних польових робіт. Іще немає добрив, але, запевнив Віталій Михайлович, «сьогодні проплатимо — і тоді будуть».
Іще кілька років тому господарство дотримувалось наданої йому за радянських часів спеціалізації: молоко та овочі. Однак тваринництво дедалі більше занепадає, і голова вважає, що саме воно, а не голови колгоспів розвалили сільське господарство країни. За його словами, саме адміністративна підтримка нерентабельного через низькі ціни тваринництва вибрала всі ресурси господарств. Так само занепадало овочівництво.
Виручає садівництво. 1995 року тут було висаджено саджанці з Нідерландів. Потім справа набула розвитку, і нині господарство має не лише яблука, котрі до весни зберігаються в холодильнику, а й саджанці, що продаються по $2 за штуку, але плодоносять уже в перший рік. І це — основа нинішнього добробуту тарасівських аграріїв. Проте, за словами В. Білокриса, якби минулого року не запровадили податкових пільг, то й це господарство «пішло б на дно, так само, як усі інші».
Великий патріот садівництва і голландських яблучних сортів Віталій Білокрис про реформу дуже неохоче веде мову. По- перше, через неї різко впав попит на саджанці, бо «мало хто думає про перспективу». По-друге, її треба було провадити років із сім тому, коли в господарств іще були і техніка, і гроші. А тепер, на думку В. Білокриса, хоч би хто очолив нове господарство, щоб підняти його з руїн, — потрібні гроші. А де їх узяти? І, по-третє, В. Білокрис вважає, що реформа задумана так, щоб селяни, трохи погаласувши та випустивши пару, знову об’єдналися в колективні господарства. Він особисто цього вже не хоче і тому проти створення кооперативу. У «Тарасівському» створюється товариство з обмеженою відповідальністю. Уже відомо, що засновником буде він сам та головні спеціалісти господарства, «ті, що можуть вирішувати, а не ті, що звикли працювати за зарплату».
Дуже складною видається В. Білокрису проблема паювання, особливо майна. І тому він, схоже, щиро бажає, щоб знайшлося якомога більше бажаючих вийти з господарства. У цьому випадку їм можна буде надати, скажімо, теплицю та якусь техніку. А що можна надати одиницям?
З контори господарства ми заїхали спершу на ферму. До другого доїння було ще години з півтори, але тут ми зустріли двох доярок, які назвали нам лише свої імена: Любов та Валентина. О четвертій ранку вони вже на фермі, а одержують від 80 до 150 гривень за місяць. Обидві разом із сім’ями збираються віддати свій пай голові, бо іншого виходу не бачать. Тим більше, що мешкають у колишній радгоспівській «гостинці».
Зовсім інші відгуки про хід реформи ми почули в тракторній бригаді. Єдине, що, однак, об’єднало «буйних» трактористів із «тихими» доярками, це небажання називати свої прізвища. Як ми зрозуміли з їхніх реплік, голова тут і бог, і цар, і «воїнський» начальник. «Нам платить по 80 гривень, — казали засмальцьовані хлопці, — а іншим за ту саму роботу — по 300, в нас у всіх по кілька років за квартиру не платиться. Чужих робітників найняв для обрізування саду і заплатив їм по 3,5 т зерна, а нам — по 80 кг».
Невеличкий гурт, який зібрався навколо нас, то зростав, то зменшувався, забачивши чи то вуса, чи то вуха табельника. Найгострішим питанням, що хвилювало людей, був майновий пай. Усі, хто стояв навколо нас, хотіли б вийти з господарства, але ніхто з них не мав надії, що одержить щось таке, із чим можна буде господарювати. Посилалися на слова голови: «...бери он шматок ферми».
Трактористи один поперед одного розповідали про те, як проходило голосування на останніх зборах, коли він сказав: «Голосуйте — не голосуйте, все одно тут я залишуся». Трактора, мовляв, він обіцяв дати лише на десятьох, які бажають вийти з господарства. А вони мріяли ще і про солярку, і про різні знаряддя. Ми розпитували в них: «Вийдете, а що далі?» Відповідали: «Не знаємо, але будь-що- будь хочемо вийти, бо свої 80 гривень заробимо на землі, але знущання над нами вже не буде...»
Відтак нам стало зрозумілим, чому на перше ж наше запитання, що вони думають про реформу на селі, ці люди сказали: «Буде ще гірше».
Продовження теми на стор. "Суспільство"
