Дослідник Голодомору на Поділлі письменник Петро Маліш розповів, що, готуючи до друку видання «Села у тернових вінках», наштовхнувся у свідченнях очевидців на низку прикладів людської мужності, глибокої духовності, співчуття.
«ПТАХИ БОЖІ»
Ольга Федорівна Богомазюк із села Богданівка Волочиського району Хмельницької області розповіла, що під час голоду у їхній родині було семеро дітей. Мати працювала у городній ланці на полі. Жінок там трохи підгодовували. То мати свою порцію приносила додому дітям, хоча саме ще носила під серцем нове життя. Родину тоді рятувала корівка, яку ще не встигли відібрати «червоні дияволи». Якось уночі батько почув шум на вулиці. Смутні то були часи, люди боялися одне одного. Він вибіг на вулицю, прихопивши сокиру. Аж бачить, сусід виліз на стріху та підбирається до гнізда лелек, які багато років поспіль селилися у нас на хаті.
— Ти що там робиш, Петре? — вигукнув чоловік.
— Та думаю сонних лелек із виводком впіймати, діти ж бо з голоду пухнуть, — пояснив Петро.
— Не смій! Лелеки — то Божі птахи! Гріх великий їх вбивати, — вигукнув господар.
Сусід Петро наче схаменувся, зліз зі стріхи і більше лелек не зачіпав.
«ЦІНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ»
Ще один вчинок записаний у документах державного архіву Хмельницької області. Про нього розповів його директор Петро Слободянюк. Не зважаючи на те, що влада жорстоко карала всіх, хто не зумів виконати норми здачі продуктів за нереальними планами, вже не кажучи про закон «Про три колоски», голова артілі у с. Шумівці Проскурівського району А.С. Блажук у перший день жнив 1931 року розпорядився змолоти 4,7 центнера жита для голодуючих. За це його зняли з роботи, засудили на вісім років та вислали до Сибіру.
ОПІР ГЕНОЦИДУ
«Режим вдався до низки термінових каральних заходів, аби придушити наростаюче невдоволення і виступи проти влади, — розповідає Петро Слободянюк. — Так, про це мало хто пише і знає, але незадоволення і опір сталінізмові на Поділлі (Хмельниччина тоді входила до складу Вінницької області) проявлялись у формі відкритих виступів у Полонському, Деражнянському, Летичівському, Шепетівському, Ізяславському, Ляховецькому, Михалпільському, Лянцкорунському районах. Негативні оцінки дій уряду, гостра критика і протистояння офіційній політиці були, зокрема, серед робітників Соболівського, Шпиківського цукрових заводів, інтелігенції в Гайсині, Тульчині, Брацлаві, комуністів у Барському, Сатанівському, Могилів-Подільському районах, Вінницькому і Кам’янець-Подільському окружкомах партії. На початку 1930-х років, як свідчать архівні документи, Україною прокотилася хвиля селянських виступів та збройних повстань. У Тульчинському, Вінницькому, Могилів-Подільському округах протестами було охоплено 343 села, в яких ДПУ зареєструвало 81 збройний виступ.
У січні 1930 р., наприклад, бюро Шепетівського окружкому КП(б)У прийняло рішення про виселення 800 куркульських сімей, в т.ч. з Лабуні, Понінки, В.Березної, Плужного. В ряді сіл виникли заворушення селян, які виходили з колгоспів, вимагали повернути реквізоване зерно та інвентар. В с. Лабунь було заарештовано майже 80 чоловік, в Плужному — 30, всього 427 чоловік. На кінець березня кількість заарештованих становила понад дві тисячі чоловік, які були засуджені, а деякі розстріляні».
УВІЧНЕННЯ ЛЮДЯНОСТІ
На межі Хмельницької та Тернопільської областей височіє монумент високому духу українського народу як мовчазне нагадування про зерна людськості та братерства. Його спорудили на тому місці, де у часи страшного голоду українці з Галичини переправляли своїм братам та сестрам з Наддніпрянської України харчі через р. Збруч. Архітектори Данило Чепіль та скульптор Дмитро Пилип’як виконали пам’ятник висотою 4,2 метри у вигляді прикордонного стовпа, скутого колючим дротом та водночас перев’язаного вишитим рушником та пшеничним колоссям. У підніжжі — переорана рілля як символ родючої української землі. Загалом символіка монументу, окрім іншого, нагадує про допомогу, яку намагалися надавати в ті часи галичани. У такий спосіб Збруч став не кордоном, а символом єдності українців, що проживали по його обидва береги.
