Марш Косова до незалежності набирає хід, у той час як лідери косовських албанців Хашим Тачі та Агім Чеку грозять проголосити незалежність в односторонньому порядку. Сербія, безсумнівно, відмовиться визнати незалежність Косова при підтримці Росії Володимира Путіна.
Більшість країн світу, схоже, вважають, що роль Сербії в балканських війнах 1990-х років виправдовує відокремлення Косова і що це питання не підлягає подальшому обговоренню. Але погляд Сербії заслуговує на увагу, і в багатьох інших країн із територіально зосередженими національними меншинами є причини для неспокою з приводу прецеденту, який може бути створений, якщо незалежність Косова буде визнано міжнародним співтовариством.
По-перше, потрібно брати до уваги, що Косово є історичним серцем і релігійною душею Сербії. Сотні сербських православних церков, монастирів і святих місць у Косові підтверджують це.
Більше того, демографічна трансформація Косова протягом останніх 100 років, коли чисельність албанців перевищила чисельність місцевого сербського населення, частково відображає приток албанців із Албанії, яка протягом десятиріч перебувала в стані політичного та економічного занепаду, викликаного герметичним комунізмом Енвера Ходжі. У той же час, багато які серби покинули Косово до і після інтервенції НАТО 1999 року або рятуючись від спрямованого проти них насильства з боку албанців, або просто в пошуках кращого життя в Сербії.
Претензії Сербії на Косово в очах сербів набагато більш обґрунтовані, ніж претензії Росії на Чечню, Китаю — на Синьцзян, Індії — на Кашмір (претензія, все ще оспорювана Пакистаном) і Філіппін — на острів Мінданао. Всі вони є провінціями з мусульманською більшістю, які перебувають у складі немусульманських держав.
Але Росія, Китай та Індія — великі держави, які не потерплять відокремлення своїх територій. Тому щодо них немає місця для серйозних міжнародних зусиль із метою примусити їх зробити це. Філіппіни практично втратили контроль над Мінданао, як Сербія втратила контроль над Косовом, однак ніхто не визнав проголошення Мінданао незалежності в односторонньому порядку. Так чому ж має бути визнано незалежність Косова?
Проти незалежності Косова виступають не лише Росія, Китай та Індія, а й переважно мусульманська Нігерія, що зберігає контроль над Біафрою, — ареною кривавої чотирирічної війни з католиками наприкінці 1960-х років. Мусульманська Індонезія втратила Східний Тімор, більшість населення якого становлять християни-католики, через політичне втручання з боку Заходу, але її претензії на Східний Тімор були слабкими, оскільки вона захопила острів лише кілька десятиріч тому.
Навіть у Європі, де Каталонія і Країна басків бажають відокремитися від Іспанії, деякі політичні сили у Фландрії хочуть кінця Бельгії, а кінцевою метою правлячої Шотландської національної партії в Шотландії є відокремлення від Великої Британії, незалежність Косова далеко не користується загальною підтримкою.
Що ще гірше, прості серби бачать у цьому явний міжнародний подвійний стандарт. Територіальну цілісність і суверенітет Хорватії та Боснії було збережено в 90-х роках, незважаючи на проголошення незалежності Республікою Сербська Крайна в Хорватії та сербською Республікою Српська в Боснії. Так чому ж зовсім інше ставлення до Косова?
Сьогодні в Сербії перебуває близько 700 тис. сербських біженців з Хорватії та Боснії, які не можуть або не хочуть повернутися до своїх будинків, в тому числі — практично всі серби з Хорватії, за винятком тих, хто перейшов у католицьку віру, щоб стати хорватами. Дійсно, в Сербії сьогодні перебуває найбільше число біженців у Європі. Якщо Косово отримає незалежність, це число збільшиться ще більше, оскільки вихід всіх сербів, що ще досі проживають у Косові, вельми ймовірний, якщо, звичайно, їхні територіальні бастіони, особливо навколо Мітровіци в північному Косові, не приєднаються до Сербії.
Що ще більш важливо, надання незалежності Косову продемонструє, що сепаратизм із застосуванням насильства приносить результати. У цьому випадку світ повинен буде звикнути до застосування «стратегії» Косова в інших місцях: спочатку безликі етнічні сепаратисти здійснюють напади на цивільне населення та поліцію; не знаючи, де ховається ворог серед цивільного населення, сили безпеки реагують на агресію, не розбираючись, хто правий, а хто винен; порушення прав людини викликають міжнародний гнів і засудження, за якими слідує інтервенція та окупація іноземними збройними силами; в кінцевому результаті, держава втрачає контроль над своєю провінцією після того, як сепаратисти проголошують незалежність.
Встановлення такого прецеденту в Косові необхідно уникнути для того, щоб забезпечити стабільність не лише на Балканах, а й у всіх країнах із незадоволеними національними меншинами. Територіальна цілісність і суверенітет Сербії повинні бути збережені відповідно до Хартії ООН, Заключного акта угоди в Гельсінкі 1975 року, який гарантує кордони в Європі, й резолюцією 1244 ООН 1999-го року, яка гарантує існуючі кордони Сербії.
Колишня Югославія пережила досить руйнувань і масових убивств. Збереження національної цілісності є універсальним принципом світу, з якого не можна виключати Сербію.
Раджу Г. К. ТОМАС — заслужений професор у відставці Університету Маркетт, колишній Фулбрайт — професор Белградського університету, а також редактор і співавтор книги «Розпад Югославії».
