Читаючи оптимістичні заяви деяких наших політиків і політологів, які вболівають за НАТО, мимоволі згадуєш останній чемпіонат світу з футболу. Тоді ми розуміли, що для входження в трійку призерів наша збірна, звичайно, заслаба, але були й надоптимістичні прогнози. Багато хто думав: а раптом?.. А раптом блискуче зіграє Шевченко? А раптом і всі інші наші гравці заграють з натхненням? Та й, можливо, знову пощастить? Адже щастило ж іноді у відбірних іграх...
Усе сталося інакше (не блискуче, але й непогано, якщо реально оцінити і силу нашої збірної, і рівень нашого футболу загалом). Призерами ми, природно, не стали, але й не зганьбилися. Однак, на жаль, і правильних висновків не зробили. В нашому футболі відтоді ніщо практично не змінилося, лише колишній головний тренер збірної «переорієнтувався» на Москву.
Щось схоже відбувається і з приєднанням до ПДЧ. Висловлюються як стримані, так і дуже оптимістичні заяви, хоч більшість тих, хто робить прогнози, визнає: в країні майже нічого не було зроблено для поліпшення іміджу НАТО в українців й іміджу України в країнах НАТО. Зміна президента три роки тому принесла дуже незначні поліпшення в роботі щодо НАТО для того, щоб можна було з великою впевненістю чекати потрапляння «в призери».
Чи можливий позитивний результат у Бухаресті для нас? Звичайно, можливий. Адже могла збірна України потрапити в півфінал чемпіонату світу,.. якби наші гравці використали ефективно всі голові моменти біля воріт суперника і якби не так точно били в наші ворота італійці,.. та якби суддя дав пенальті тощо. Приблизно в цьому ж ключі можна будувати прогнози на успіх і в Бухаресті. Наші політики «грали» дуже погано минулі три роки — в тому числі і в останні місяці, — і тепер наш успіх залежить тільки від чужих гравців: від здібності президента Буша умовляти своїх колег; від того, чи зможуть, нарешті, лідери Німеччини та Франції, дивлячись на Україну, не надівати «темні окуляри», виготовлені в Росії; наскільки переконливими грекам, італійцям і іспанцям видадуться аргументи наших «адвокатів» поляків і від деяких інших причин.
І якщо бути у своїх аналізах чесним, то потрібно визнати, що позитивний для нас результат саміту в Бухаресті залежить від дуже ненадійних чинників. Але сподіватимемося на краще.
Однак у всьому цьому змаганні за призи НАТО в останні дні з’явилися деякі тривожні моменти. Дехто з авторитетних коментаторів уже заявляє: Бухарест — це момент істини для відносин України і НАТО. Ніяке інше рішення, окрім однозначно позитивного, Україну не влаштовує. Подібні заяви викликають певну тривогу: чи не готують уже наші найстійкіші прихильники вступу в НАТО зміну орієнтації? У такому випадку стає зрозумілим наполегливе бажання приурочити подання заяви саме до саміту в Бухаресті — явно без достатньої підготовчої роботи. Розрахунок може бути простим: якщо пощастить і ПДЧ схвалять, то це буде розцінене як величезний успіх керівників команди «За НАТО», а якщо станеться осічка, то можна буде оголосити, що це і був момент істини, тобто переломний момент у відносинах із цим блоком — і почати зовнішньополітичну переорієнтацію в протилежному напрямі. Подібні припущення, на жаль, не є абсурдними. Одного разу щось подібне вже сталося з Кучмою, який також колись був прихильником вступу в НАТО, але, не отримавши очікуваної швидкої й сильної підтримки на Заході, змінив не тільки міністра закордонних справ, але й зовнішньополітичний курс загалом, оскільки своє власне благополуччя він тепер пов’язував лише з Москвою і проросійськими силами в Україні.
Від його «флірту» з Північноатлантичним альянсом збереглися лише прозахідні заяви, зроблені ним під час візитів у західні країни й надруковані в деяких газетах тих років. Його улюбленим висловом у нові часи стало твердження, що він не бачить майбутнього України без Росії...
Чи не чекає нас подібне чарівне перетворення і деяких нинішніх прозахідних політиків, які перебувають нині при владі? Це, на жаль, не виключене. Адже будь-яка політична сила, що готова вступити в альянс із Партією регіонів, повинна буде стримати свій пронатовський запал. Регіони навряд захочуть віддавати значну частину свого електорату комуністам і Вітренко задля улещання пронатовських бажань пропрезидентської або будь-якої іншої сили, що бажає увійти в коаліцію з південно-східним фінансово- промисловим кланом.
Цілком можливо, що в разі негативного рішення в Бухаресті виникне розчарування або гнів деяких подавців заяви на участь у ПДЧ, як і представників інших політичних сил, які потім оголосять, що вимушені внести корективи у свою зовнішню політику і здійснять поворот на 180 градусів а ля Кучма, адже проводити дійсно збалансовану зовнішню політику наші лідери ще не навчилися. Дуже хотілося б помилитися в таких песимістичних прогнозах і здогадках.
Другим тривожним моментом у компанії зі вступу до НАТО є аргументація деяких наших політичних лідерів, яка свідчить про те, що вони все ще недооцінюють внутрішні чинники гарантій української незалежності. Згідно з їхніми заявами, зробленими за останні три роки, нам потрібно вступити в НАТО, «бо через кілька років наша військова авіація не зможе піднятися в повітря», або тому, що «інакше нам доведеться робити великі витрати на свою армію», а також через те, що «Україна кілька разів втрачала свою незалежність, оскільки не мала зовнішніх гарантій безпеки». На перший погляд ці аргументи бездоганні. Але навіть будучи прихильником вступу в Альянс, після їхнього ретельного аналізу можна прийти до висновку, що деякі наші лідери перебувають у полоні певних ілюзій. НАТО навряд чи допоможе нашій військовій авіації піднятися в повітря, адже українська армія — це не армія Естонії або Латвії та переоснастити її за рахунок західних країн нам не вдасться. До того ж зараз у світі складається така економічна ситуація, що на Заході рахують і економлять кожний долар та євро. Треба, нарешті, вміти знайти гроші на свою армію у своїй власній країні, тим більше, що ці гроші є. Треба тільки вміти їх знаходити та брати, а також сильно цього захотіти.
Що ж до всіх причин, через які Україна не зуміла зберегти свою незалежність у минулому, то варто б було звернутися до тих, хто безпосередньо керував боротьбою за незалежність України — наприклад, Симона Петлюри, який, за відгуками багатьох дослідників, був чи не єдиним дійсно талановитим політичним і військовим організатором з усіх українських лідерів часів Громадянської війни.
У листі до Ю. Гуменюка, вже після поразки УНР, Симон Петлюра писав, що однією з причин поразки України був «анальфабетизм наших політиків і провідників у справах міжнародних», унаслідок чого не було політичної «перестраховки». Усі свої плани лідери УНР пов’язали лише з країнами австро- німецької коаліції, а ця карта виявилася битою.
Але причину нашої поразки та успіху сусідів він убачав ще і в тому, що ці наші сусіди — поляки, румуни і чехи — продемонстрували себе більш організованими та підготовленими, що в цих сусідів не було розподілу на «галичан» і «наддніпрянців», а вони «натомість мали єдність і координацію національних зусиль». За словами керівника Директорії, поразці України сприяли: «українська неорганізованість, мала культурність і несприятливі обставини в житті української нації». Неможливо без душевного потрясіння читати в його листі про те, що «1918 року наші селяни роззброювали наші ж військові трени-обози». Ситуацію того часу він характеризував так: «Дезорієнтація. Моя хата скраю — нічого не знаю. Нестача почуття обов’язку. Потреби людей натурального господарства. — Ось що представляє Україна в переважній своїй частині». Подібні свідчення зустрічаються і в повідомленнях інших сучасників Симона Петлюри. У Вінниці мені одного разу потрапила до рук стаття журналіста, написана 1919 року, де він із гіркотою описував, як виснажена і голодна армія Петлюри відступала шляхами Подолії, а з вікон і воріт у селах та містечках на цю армію з лінивою цікавістю або байдужістю поглядали тисячі здорових і ситих чоловіків — селян і міщан. Більшовики трохи пізніше «віддячили» українським селянам за подібну допомогу своїй армії, влаштувавши їм голодомор.
Симон Петлюра розумів важливість згуртованості всіх етносів, які населяють Україну. У зверненні «Проти погромів» він вимагав смертної страти для тих, хто здійснював єврейські погроми і писав, що армія УНР воює за свободу «України і всіх народів, які її населяють».
Незадовго до смерті Симон Петлюра написав наступні слова, які свідчать не тільки про благородство й силу його характеру, але також і про його політичний досвід, неабиякий розум і дар передбачення, — слова, що адресовані й нам: «У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він є такий, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцнювати його. Ситуація, в який він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її до певної міри залежить і від напруження власних сил. Треба працювати над цим усім і кожному, — в міру його сил і можливостей». Незадовго до своєї смерті Симон Петлюра заявляв: «Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде».
Нашим лідерам, та й усім нам, не завадило б грунтовніше знайомство з досвідом і думками діячів українського руху за незалежність минулих епох. Це вберегло б нас від багатьох ілюзій і помилок.
