«Чорний вересень» — криза, спричинена обвинуваченнями в корупції та відповідними відставками вищих посадових осіб, — став своєрідним дзеркалом помаранчевої революції.
Противники революції не приховували своєї радості й аплодували оприлюдненню кожної нової подробиці політичного закулісся. Для них взаємні обвинувачення лідерів революції в корупції стали гарною нагодою для власної моральної реабілітації. Справді, ніхто так не зміг дискредитувати нову владу в очах громадської думки, як це зробила вона сама.
Вереснева криза стала для багатьох щирих прихильників помаранчевої революції справжньою особистою драмою, коли кумири Майдану публічно почали обвинувачувати одне одного в усіх смертних політичних гріхах.
Розсудливі люди, які намагаються об'єктивно аналізувати події, спостерігаючи за нинішніми інформаційними війнами, приходять до висновку: «Поки не пізно, з революціями треба закінчувати».
Падіння авторитету влади — лише частина результатів політичної кризи. Не менш важливим є те, якими будуть наслідки.
Якщо в політичному середовищі сформуються радикальні групи, то суспільство в недалекому майбутньому стане свідком так званого другого етапу помаранчевої революції. Майданні польові командири вже почали рекламувати себе як єдиних хранителів «вогню революції», розпалити який вони мають намір на майбутніх парламентських виборах. Анонсований і проект проведення народного віча в Україні, в тому числі й у Києві. Якщо цю ідею реалізують, напередодні парламентської виборчої кампанії ми ризикуємо отримати щонайменше два Майдани — Ющенка і Тимошенко. Немає гарантії, що не виникне і якийсь третій, а може, і четвертий Майдан. Як продемонстрував конфлікт навколо Нікопольського заводу феросплавів, організувати це не так вже й складно.
Імунітетом проти «майданізації» політичного процесу може стати консолідована впевненість політичної еліти в необхідності проведення зваженої державної політики та поступової еволюції інститутів влади.
Яка з цих тенденцій стане домінуючою — ще не ясно.
Залишається низка важливих запитань, без відповідей на які неможливо правильно орієнтуватися в тому, що відбувається. А саме: нинішня криза — це наслідок чвар у середовищі можновладців чи реалізація сценарію з дестабілізації політичної ситуації, результат випадкового збігу обставин чи дії об'єктивних чинників?
Судячи з емоційних обвинувачень, взаємна неприязнь справді є суттєвою причиною кризи влади. З яким натхненням колишні колеги по революції «розмазують» своїх опонентів перед телекамерами та на прес-конференціях!
Але зводити причини кризи лише до чвар було б непробачним спрощенням. У тому, що відбувається, без великих зусиль можна побачити, принаймні, елементи реалізації ширшого плану.
Кризі передувала масована інформаційна атака на персону тогочасного секретаря РНБОУ, що дало відповідні результати. Коли О. Зінченко на своїй прес-конференції оголосив П. Порошенка мало не уособленням української корупції, громадська думка до цього була готова, й ці заяви не викликали відторгнення.
Можливо, виступ О. Зінченка та поява негативних публікацій на адресу П. Порошенка — не більше, аніж збіг обставин. Справді, деякі дії тогочасного секретаря РНБОУ давали безліч приводів для критики на його адресу. А можливо, ні. І виступ колишнього держсекретаря (а до нього М. Бродського та депутата Мельника) не був викликом одинака, а був частиною заздалегідь складеного сценарію.
Конспіративна частина політичної кризи, як і міжособистісні конфлікти в середовищі революціонерів — важливі, але аж ніяк не вичерпні причини драматичних вересневих подій. Існували об'єктивні обставини, що сприяли ескалації кризи та були, на наш погляд, важливішими в розумінні суті «чорного вересня».
По-перше, це інституційна неспроможність української влади. Про загрози цієї проблеми написано й сказано чимало, але ні колишня, ні нинішня влада нічого не робили для її вирішення. Більше того, В. Ющенко посилив цю проблему, коли безпідставно розширив повноваження РНБОУ і надав своєму Секретаріату функції виконавчого органу влади. Попередження про те, що це дублювання повноважень призведе до конфліктів, не були почуті. В результаті зараз уже не просто вказати, де був міжособистісний конфлікт Ю. Тимошенко та П. Порошенка, а де — інституційне зіткнення «двох урядів». Особиста неприязнь, помножена на функціональний дисбаланс органів влади, призвели до того, що виявився заблокованим механізм прийняття та реалізації рішень. У цьому сенсі вибір Президентом сценарію «йдуть усі» був єдино правильним виходом із ситуації.
Ніде не існують функціонально бездоганні моделі державного управління. Як не існує політичних систем, де була б відсутня боротьба за примноження особистої влади. Тому самі по собі інституційний конфлікт і міжособистісна неприязнь не можуть призвести до політичної кризи. Ці чинники можуть стати причиною руйнівних процесів тільки за однієї умови — коли у влади відсутнє консолідоване розуміння своєї місії. Так і вийшло, коли один вождь хотів нагріти руки на реприватизації, другий — перемогти на майбутніх виборах, третій — покрасуватися перед телекамерами, четвертий — пролобіювати інтереси своїх друзів по бізнесу.
Третя причина — це невідповідність масштабу світогляду панівної еліти історичній ситуації. Нинішня криза переконливо продемонструвала, що в Україні ще не сформувалася еліта, здатна інтереси суспільства та держави ставити вище міркувань боротьби за владу й особисті інтереси. Це тим паче неприємно констатувати після помаранчевої революції, внаслідок якої до влади прийшли представники не гіршої частини політичного й бізнесового середовища.
Утім, існують й обнадійливі чинники.
«Чорний вересень» може стати поштовхом до формування раціональної політичної системи. Вересневі події — хороший привід для Президента навести лад у власному політичному «господарстві». Питання в тому, який висновок із усього винесе головний політичний гравець. Якщо криза буде розцінена тільки як конфлікт інтересів між Ю. Тимошенко і П. Порошенком, як «сімейна» сварка на політичній комунальній кухні, тоді проблема буде «загнана в кут». До наступної кризи.
Якщо сформується переконання в необхідності кардинальних інституційних змін державного управління, тоді з'явиться надія, що «чорний вересень» чомусь навчив українських політиків.
Ще один позитив — унаслідок кризи з'явилася довгождана опозиція. Її давно шукали журналісти та політологи. Опозиція досвідчена, тож під час майбутньої виборчої кампанії не буде нудно.
Криза зробила майже безповоротною конституційну реформу. Якщо раніше й були боязкі дії для запобігання введенню оновленої Конституції, то зараз для цього просто не залишилося часу, а головне — політичного ресурсу.
Це стосовно політичних наслідків кризи. А ось із моральними наслідками — зовсім погано.
Чи будуть доведені або спростовані виголошені обвинувачення в корупції? Щодня з'являються нові версії подій, що призвели до відставки уряду, і нові корупційні обвинувачення. Конфліктуючі сторони встигли публічно наговорити на адресу своїх опонентів стільки, що питання, хто правий, а хто винен, здається, вже в принципі не може бути вирішене. Досі виграш або програш у війні компроматів визначається не правовими рішеннями, а використовуваними інформаційними прийомами.
Є побоювання, що цією віртуальністю все й закінчиться. Коли доводиться чути, мовляв, досить обмінюватися «ядерними ударами», час повернутися до «ідеалів Майдану», — це безпомилкові ознаки того, що почуті обвинувачення можуть, як кажуть, повиснути в повітрі. Виявляється, з погляду деяких миротворців, усе просто — варто лише повернутися в лоно «ідеалів Майдану», як усі проблеми будуть вирішені.
Досі українська правова система в боротьбі з корупцією не підіймалася вище голови сільської ради. Чи стане нинішня криза винятком?
Що ж у результаті?
Виграло суспільство: в Україні має з'явитися новий уряд, із яким пов'язують надії на стабільність й економічне зростання.
Завдано відчутного удару по міжнародній репутації української влади.
Серйозно постраждало реноме всіх фігурантів конфлікту.
З'явилася можливість усе почати «з чистої сторінки». Хоча, схоже, не зовсім із чистої...
