Добра то справа — у літні днини вибратись до води, до ріки. Дніпро від мене, на щастя, неподалік, тож таким привілеєм гріх не скористатися. Можна порожнем, пішки, прихопивши рушник, 15—20 хвилин — і ось ти вже на Оболонській набережній, а там що ліворуч, що праворуч — пляж та пляж, і, хоча таких розумних як я предостатньо, вільне місце все одно знайти неважко. А як трохи відійти від набережної, то там далі — ще краще. Дерева, кущі, пісочок, в травні-червні соловейки витьохкують, острови й затоки довкола, хоч купайся, хоч рибаль, хоч засмагай. І все б добре. Якби не вони. Не ці. Шашлички.
Отак ідеш собі купатися й поміж чудового оболонського верболозу бачиш веселу компанію. Парубки короткострижені й інколи кремезної статури, дівки подеколи молоді та гарні, проте здебільшого просто молоді. Вже всі напідпитку, поруч авто з відчиненими дверима, звідти гупає феєрично тупа попсня, на землі — пляшки, пляшки, пляшки, мангал із шампурами, звісно, є. Або представники другого різновиду, теж досить поширеного: кілька дядьків і тіток непевного віку і, незалежно від статі, так само непевних форм, золото зубів і гучний регіт, пляшки, мангал, теж машина або просто магнітофон, з якого реве щось повільніше, але таке ж тупе. Питання: що спільного між першими та другими, окрім пляшок та мангалу?
Наслідки. І перші, і другі підуть або поїдуть, лишивши після себе купи, пагорби, монблани сміття. Їм не випадає завдавати собі клопоту буденними дрібницями. Вони ж приїхали відпочивати, врешті-решт, а не прибиральниками працювати. На шашлички. А те, що після них на тій галявині (та й на сусідній, бо туди вони в туалет ходили) вже нікому посидіти не вдасться — то кого це обходить? Головне — шашлички.
Ось так берег моєї затоки і виглядає. Весь у виразках після «шашличків». Думаю, подібні враження мають від своїх пляжів мешканці всіх районів, суміжних із Дніпром. І начебто, як ідеш по вулиці, — обличчя переважають нормальні, порядні. А щойно опиняться на природі — і наче щось клацає всередині, і все, прощавай, краєвиде. Мабуть, то є така порода двоногих, «шашлички» називаються. Вони, вочевидь, від того ритуалу заси... перепрошую, засмічення природи дістають життєдайну енергію. А може, й ні. Загалом життя «шашличків» зрозуміти важко. Мабуть, вони всі живуть в одному місці, а розмножуються брунькуванням... Але що робити?
Радянське гасло про те, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять, є чистісінька дурість. Якраз там і чисто, де регулярно прибирають наймані для такої мети робітники. Не смітити так само бажано. Але де ж ті двірники, на чиє утримання я плачу податки і чиєю зоною відповідальності є міські парки й пляжі? Де, де... Здогад насувається з моторошною невідворотністю. Ви подумали про те ж саме, що і я? Зрозуміли, чим насправді живляться банди «шашличків»? Второпали, чиє м’ясо смажиться на їхніх мангалах? Боже мій! Який жах!
Отже, єдиний вихід — організувати підпільне товариство під назвою, наприклад, «Зелені шампури», або «Осиротілі віники», й оголосити «шашличкам» війну на винищення. Зібрати усе сміття, яке вони навалили, знайти їхнє головне кубло й засипати його тим непотребом до дідька, аби вони там геть виздихали. І тоді настануть у нас просто німецька чистота і цілковите щастя.
