Дні гончаря, які пройшли минулими вихідними в музеї в Пироговi, сильно порадували. По-перше, очевидно, що інтерес до народних ремесел упевнено наближається до позначки «модно». Відвідувачі із захопленням демонстрували покупки й запевняли, що вони не заляжуть мертвим тягарем у серванті. Якраз навпаки — керамічний посуд пожвавить процес приготування їжі. До того ж глина, переконують шанувальники гончарства, здатна зцілити будь-які хвороби.
Другий, не менш оптимістичний висновок, стосується пропозиції — химерні форми і авангардний декор стоять поряд із традиційними, начебто 300 років тому створеними, глеками, ложками і вазами. Майстри твердять, що нині, незважаючи на зростаючий попит на гончарство, за клієнта треба боротися. На практиці це означає — робити якісно й оригінально, не забуваючи при цьому про «керамічні» традиції предків. Однак приємно здивували не лише бізнес-настрої майстрів. А й те що серед них з’явилася молодь.
Її, щоправда, поки що не так вже й багато. Але якщо виходити з того, що вдалося зробити за декілька років, цілком iмовірно, зміна поколінь гончарів пройде успішно. Наприклад, у Луганській області виключно на ентузіазмі вирішили перетворити музей імені героя громадянської війни Олександра Пархоменка на музей рідного краю. «Хіба це нормально, — зі смутком говорить директор Таїсія Блюм, — коли наша молодь розбирається в культурі Австралії та Зімбабве, але нічого, власне, не знає про свою». Тому в селі Пархоменко, де за даними перепису 1885 року з 322 дворів 297 були гончарними, вирішили відроджувати традиції та обряди. Дістали гончарнi круги, відшукали носіїв знань, щоб ті показали підростаючому поколінню, як перетворювати шматок глини на корисні речі. Директор музею розповідає, що школярі беруться ліпити з захопленням. А особливо їх вражає те, що корисну в господарстві річ можна зробити своїми руками. Вироби виходять, звичайно, різної якості й пускають їх в основному на сувеніри. У той же час є й справжні відкриття. Наприклад, першокласник Віталик так уміло почав працювати з глиною, що створилося враження, начебто він «гончарить» років 15— 20. Однак приїхати на професійне свято «себе показати і на інших подивитися» юний талант не зміг — грошей на дорогу ледве вдалося добути для двох працівників музею.
Великі заробітки і юрби клієнтів для більшості майстрів — щось із розряду фантастики. Як правило, гончарство розвинене в сільській місцевості, і тому безперешкодно реалізувати товар виходить лише на таких святах. І те, щоб поспілкуватися з потенційним покупцем, потрібно накопичити 400—500 гривень на дорогу, проживання і харчування в столиці. В обласних центрах практично не залишилося сувенірних крамниць, які б співпрацювали з майстрами. Як розповідає етнограф, організатор Днів гончаря Олексій Доля, витіснили їх і в Києві. У той же час, коли майстри виходять на ринок чи просто на людне місце, — через декілька хвилин їх «прохають» або піти, або пред’явити чек про сплату податку як приватного підприємця.
Зрозуміло, що не все так погано. Роботи українських гончарів часом потрапляють до приватних колекцій у США, Канаді, Австралії, Великій Британії. Прикладом цього є 24-річний майстер Костянтин Дорошенко, який приїхав до Пирогова. Він у 12 років, не маючи родичів-керамістів, прийшов до сусіда і сказав: навчи мене ліпити. Але в принципі такий успіх для України поки що ще рідкість. «Річ у тім, — говорить О. Доля, — що, як правило, добрий творець абсолютно безпорадний у практичних питаннях. Продюсерство щодо народних умільців не практикується, тому дуже багатьом шедеврам залишається лише припадати пилом на полиці майстра.
Почасти з цієї ж причини декілька років тому на Днях України в Німеччині наше ремесло репрезентувала не кераміка, не вироби з лози і навіть не гаптування, а... матрьошка. І це притому, що свого часу на міжнародних виставках гончарів Україна стабільно отримувала «золото». Сьогодні в багатьох країнах існують державні програми підтримки народних умільців. Основний мотив: реалізація сувенірної продукції — непоганий рядок поповнення бюджету країни. «У нас же, — говорить О. Доля, — колись «керамічну націю» репрезентує на ярмарку лише 60 осіб».
Проте майстри вважають «змагання з гончарним кругом» своїм покликанням. Говорять, що гроші — грошима, а найголовніше — це задоволення, яке отримуєш у процесі ліплення і випалювання. Волинська родина Ленартовичів (вона — в минулому режисер, він — музикант) із власного досвіду знає, що сідати працювати в поганому настрої — запорука невдачі. Більше того, вони впевнені, що кожний виріб передає енергетику майстра, а глина в їхньому розумінні — все одно що людина, яку потрібно відчувати і з якою розмовляти.
Проте дуже багато повір’їв і ритуалів гончарів вже забуто. Незмінною залишилася хіба що молитва перед роботою. По-різному ставляться етнографи і до різноманітності виробів. Мовляв, з одного боку новаторство — це звичайно добре, але з іншого — не можна забувати про те, чим відрізнялася українська кераміка від, скажімо, білоруської чи російської. А саме — єдиним стилем і фольклорною оригінальністю. До речі, як твердять самі майстри, досі такий продукт продовжує залишатися найбільш запитаним.
