Сьогодні шостий день народження Джеймса Мейса, який ми відзначаємо без його фізичної присутності. Проте весь цей час Джеймс із нами. Спостерігаючи за українським життям, щоразу розумієш, що Джеймс не помилявся, хоч як би цього комусь хотілось. Його правда — важка для українців. Усвідомити її — надважливе завдання для постгеноцидного суспільства, виконати яке можна тільки спільним вольовим зусиллям. Зрозуміло, що енергія для такого зусилля не сформується із повітря. Для цього необхідні тривалі тренування і підготовча робота.
У Бібліотеці газети «День» вийшло дві збірки праць Джеймса — «День і вічність Джеймса Мейса» та «Джеймс Мейс: Ваші мертві вибрали мене...». Його хрестоматійна «Повість про двох журналістів» стала основою для щорічної Літньої школи журналістики «Дня». Цю ж ініціативу підхопили університети — в Острозькій академії, Запорізькому національному університеті та Кам'янець-Подільському університеті створено спецкурси на основі робіт Мейса. А минулого року в дні пам'яті жертв Голодомору була вручена перша Премія газети «День» в галузі публіцистики імені Джеймса Мейса «Громадянська позиція», лауреатом якої став Ігор Лосєв.
Усе це невеликі кроки по наближенню українського суспільства до розуміння праць Джеймса. І вони дають свої результати. Сьогодні серед молодих людей сформувалося широке коло тих, кому не потрібно пояснювати, хто такий Джеймс і що він хотів сказати українцям. Очевидно, зусилля осягнення проблем українського суспільства — обов'язок саме цієї молоді. Хочеться вірити, що обов'язок посильний.
Сьогодні головний редактор і журналісти «Дня» покладуть квіти до могили Джеймса Мейса.
Олександр КАРПЮК, студент Запорізького національного університету:
— Коли я був маленьким, то, за словами мами, мене завжди могла засмутити лише одна річ — несправедливість. Якщо людину образили ні за що, або сталося щось незвичайне, то це могло стати щонайменше приводом для поганого настрою.
Під час навчання на старших курсах факультету журналістики я прагнув активно працювати з молодшими курсами. Мене не полишала думка про те, що журналістика — це та професія, яка просто зобов’язана мати свої традиції та свій «кодекс честі» — непохитні правила, порушувати які означає викреслити себе з тих, хто належить цієї професії. Також я вважаю, що журналістам-новачкам просто необхідно давати читати класиків журналістики та просто хороші журналістські тексти. Це як робити щеплення від майбутньої хвороби, в цьому випадку це непрофесіоналізм, який може завдати шкоди суспільству. До журналістів, яких я поважаю за жагу до правди, цього літа додався ще один. Мені дуже соромно, коли я дізнаюся про гідних людей так пізно, тоді, коли їх із нами вже немає, або коли про них знає стільки людей, а я був ніби осторонь від життя суспільства й тих проблем, які його турбують. Джеймс Мейс — так звали цього майстра пера, який потрапив до переліку моїх нових журналістських зацікавлень. Моє знайомство з Мейсом як журналістом почалося з матеріалу «Повість про двох журналістів». Вона мені нагадала дитинство й прагнення до людської справедливості — два журналісти-антиподи, один із яких був удостоєний Пулітцерівської премії, але писав лише те, що було бажане суспільству та правлячій владі, та не правді. Натомість інший прожив дуже коротке професійне життя і буквально був похований за правдиві матеріали про радянську владу. Цей випадок, на думку автора, має розглядатися без винятку на всіх факультетах журналістики. Можна багато писати й говорити про професіоналізм і етику журналіста, але доти, доки сам журналіст не постане перед вибором — обов’язок і професіоналізм або слава й потурання, він не усвідомить всієї відповідальності, яку на нього покладено. Цей матеріал став для мене містком між мною та Джеймсом Мейсом — дивовижний автор, який не боїться говорити неоднозначні речі, — це все ще вважається унікальним у наш час. Попри свою чітку позицію, «повість» чудово аргументована, — хороший приклад для початківців і нинішніх журналістів. Слова про Голодомор в Україні звучали до й після матеріалу Мейса неодноразово, проте його матеріал читається набагато краще, ніж слова багатьох громадських і політичних діячів. Бо він написаний людиною небайдужою. Журналіст натхненний завжди напише краще за журналіста, котрий знає. Так і в цьому випадку — небайдужий Мейс пише краще й цікавіше, ніж ті, хто керується лише знаннями та фактами.
Я радий, що в середовищі журналістів були і є люди, котрі не бояться говорити те, що вони вважають за потрібне, а не те, що потрібно, щоб вони сказали. Людина має прекрасний дар — слово. Ним можна вбити, ним можна й урятувати. Дуже сподіваюся, що праця людини, яка намагалася знайти свою правду, буде оцінена за заслугою, якщо не зараз, то у майбутньому столітті. Шкода, що зараз я не можу поспілкуватися з Джеймсом Мейсом, гадаю, це була б цікава бесіда, незважаючи на те, чи погодився б я з усіма твердженнями журналіста чи ні. В кожного своя правда, а істина — одна.
Аліса ГОРДІЙЧУК, студентка другого курсу спеціальності «українська філологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Внесок Джеймса Мейса в історію українського народу, безперечно, важко переоцінити. Адже саме великою мірою завдяки його зусиллям Голодомор 1932—1933 років було визнано геноцидом, спрямованим на винищення українського народу. Саме він, корінний американець, допоміг нам, українцям, зрозуміти цю просту правду та відстояти свої права.
Але для мене Джеймс Мейс завжди асоціюється саме з газетою «День», тому що ця людина напряму пов’язана з виданням щотижневого дайджесту «Дня» англійською мовою. І це дало можливість Україні інтегруватися до європейського інформаційного простору. На жаль, мала частина українців свідомо та об’єктивно сприймає реалії сучасного життя — люди не вміють мислити, не вміють обирати те, що їм справді потрібно, а покірно слухають не завжди коректну та правдиву інформацію, яку несе телебачення. А от «День», як світло у кінці тунелю. Це газета еліти і цією елітою є не директор банку, не будь-який великий бос, не телезірка. Елітою є кожен, хто здорово мислить та критично оцінює події навколо. От і Джеймс Мейс долучився до благородної справи газети — нести в народ правду, а сприйняття цієї правди лишити на совісті самого ж народу. А газета англійською — це просто геніально. Якщо ми самі не читаємо про себе правду, то нехай читають інші.
Ольга БІЛОГОЛОВА, студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича:
— Моє знайомство з Джейсом Мейсом відбулося дуже випадково. Переглядаючи телевізійні програми про дослідження питання щодо Голодомору на Україні 1932—1933 років, натрапила на архівні записи цього видатного громадянина України. Спочатку Джеймс видався мені трохи дивакуватим, особливу увагу привернула його мова зі специфічним акцентом. Одразу почала цікавитися біографічними даними Мейса та його науковою діяльністю, розпочатою ще у Штатах. Пізніше в руки потрапила книга Джеймса «Ваші мертві вибрали мене». І я була приголомшена в прямому розумінні цього слова. Таким патріотизмом і відданістю своїй справі може похвалитися не кожен свідомий українець, тим паче, не кожен український науковець. Саме завдяки його матеріалам я отримала цілковите уявлення про Голодомор 1933 року. Геноцид українців, без сумніву, можна поставити в один ряд із двома найвідомішими геноцидами в історії людства: винищенням вірмен турками та Голокостом європейських євреїв. Певна річ, що про нього ще скажуть своє слово історики. Мені здається, що увага Джеймса до Голодомору 1933 року не в останню чергу пов’язана з тим, що в його жилах текла волелюбна кров індіанців, майже повністю винищених білими колонізаторами. Феномен Джеймса Мейса, на мою думку, полягає в тому, що він брав близько до серця всі людські біди. Вперше про Голодомор 1933-го він почув від українців, котрі, покинувши рідну землю, опинилися за океаном. Він лише потягнув за цю ниточку — й одразу ж у нього виникло запитання: чому про це страхіття ніде не пишуть? І він почав говорити. Та так, що жодна людина у світі не змогла заперечити його фактам та доказам. Це був тріумф. Тріумф розуміння й правди. Впевнена, що його роботі вдячні всі: ті, хто ще живий і пам’ятає страшні часи Голодомору, та ті, кого давно вже немає серед нас, але їхні душі мовчки висловлюють подяку американському українцю.
Людмила ПУТЬКАЛЕЦЬ, студентка Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка:
— Постать Джеймса Мейса є особливо важливою для української історії, оскільки більшу частину свого життя професор Мейс присвятив історичним дослідженням, довівши твердження, що голод у Радянській Україні на початку 30-х рр. ХХ ст. був цілеспрямованим актом сталінського геноциду. Для відстоювання цієї ідеї Джеймс Мейс доклав багато зусиль. Хоча Україна ще не зовсім подолала наслідки радянського гноблення, проте, на думку Мейса, вона отримала шанс стати сильною, незалежною, процвітаючою, демократичною країною, в якій би головував закон.
Історичні дослідження Джеймса Мейса переможуть всі суперечки навколо Голодомору, і, маю надію, що українці нарешті зрозуміють, що втратили не тільки видатного вченого, а й патріота і друга своєї країни.
Оксана КОЧУК, студентка Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка:
— На початку 1990 року американський професор Джеймс Мейс прибув до Києва. І з цього часу він стає однією з ключових фігур у всіх акціях, присвячених пам’яті жертв голодомору, науковому дослідженню причин і наслідків голоду-геноциду, політичних репресій в Україні.
Джеймс Мейс — справжній патріот нашої держави, хоча й без офіційного громадянства. У моїй пам’яті він постає як автор багатьох праць, присвячених голоду 1932—1933 рр. в Україні, як борець і захисник нової Батьківщини. Важко осягнути, що людина з іншої країни може так щиро вболівати за долю чужої, але для Джеймса Мейса такої рідної держави.
18 лютого Джеймсу Мейсу виповнилось би 58. Однак його уже майже шість років немає поруч із українським народом, від якого його душа бажає лише гідного вшанування.
Тетяна ЛИХОДЕНЬ, студентка Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка:
— «Наша країна»... Так називав Україну Джеймс Мейс, всесвітньовідомий вчений, письменник, професор і журналіст, Батьківщиною якого були... Сполучені Штати Америки.
Безперечно, він заслуговує великої поваги від кожного з нас, заслуговує визнання і світлої пам’яті. Бо вражає те, що цю людину можна поставити за приклад для українців — приклад патріотизму, щирої любові до України, приклад сміливості у висвітленні жахливих фактів історії нашого народу. Коли всі мовчали, він вголос заговорив про Голодомор у нашій країні, його вкрай дивувала і засмучувала байдужість українців до рідної мови, до своєї історії, своєї держави.
Анастасія САМОШИНА, студентка Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— Бенджамін Дізраель сміливо та парадоксально розмежував колись поняття брехні. На його думку, «існує три види брехні: брехня, зухвала брехня і статистика». А коли мова йде про правду? Здавалося, більш відкрита і прозоріша категорія, що не повинна мати якихось недомовленостей, варіацій та каламутності, будь-якого розподілу на види. Стверджують же деякі, що правда у всіх одна. Проте, якби все було так просто й очевидно, певно, настав би рай на землі. Тому, коли ізотопів брехні маємо довгий ряд, а за космічним порядком все мусить бути врівноважене відповідними протилежностями, то й різновидів правди, вочевидь, існує декілька. Саме тут, коли стоїш на павутиноподібному перехресті брехні та правди, на мою думку, й виникає одне з найголовніших і найскладніших запитань до самого себе, своєї сутності: якою дорогою піду? Залежно від вибору-відповіді формується десь там, у небесній канцелярії, твоя доля: прижиттєва й посмертна. Однак, обирає той чи інший сценарій свого буття кожна людина саме власноруч, своїми думками та вчинками.
Тому особливе захоплення в мене викликають особистості, які не просто духовно спромоглися підняти на власні хоругви сумління ім’я правди, неподільної правди як єдиного можливого способу життя, а й зробили це для себе всупереч найтяжчому тискові — тискові соціуму: режимів і стадного натовпу. Однією з таких особистостей безперечно є Джеймс Мейс. Мені вже пощастило. Про людину, що боролася й відкривала світові уже навіть не суто українську, а людську правду стосовно жахів 1932—1933 років, я дізналася ще у школі. Згодом говорили про нього і в інституті. Але, як на мене, цінність таких розмов полягає здебільшого в їхній інформативній складовій. Завдяки цьому ми тільки банально дізнаємося нову для себе інформацію, що жив був собі такий чоловік, який чомусь не погодився із офіційною позицією бувшої колись радянської імперії та її поясненнями голоду на півдні цієї країни і розповів правду людей, що потерпали від Голодомору, як виявилося в результаті власного розслідування того чоловіка. Інформацію таку, безумовно, корисно і слід знати, щонайменше для історичної обізнаності, яка личить кожній культурній та освіченій людині. Проте ця інформація — лише зав’язь, яка без належного догляду та пускання коріння в родючий грунт, може й не вирости в тобі осмисленою ідеєю та розумінням загальнолюдського значення вчинку Джеймса Мейса. Тобто не варто покладатися тільки на те, що тобі про нього розкажуть інші, потрібно й самостійно працювати над собою, докладати власних зусиль, шукаючи свої відповіді, створюючи свій погляд і ставлення.
Я вважаю, що для України глобально, окрім визнаної допомоги правдивим словом і порятунку ним тисяч життів, непересічна вага Джеймса Мейса також і в тому, що цей журналіст іще раз довів пригнобленим реальну можливість одній людині змінити щось і повернути брехунів обличчям до правди, наблизити їх до неї впритул. Певною мірою, в числі інших він також каталізував майбутній розвиток активного виявлення громадянської непокори на знак боротьби за правду та справедливість. Особисто для мене Джеймс Мейс є одним із найяскравіших прикладів того, який реальний вплив на історичні та суспільні процеси може мати журналістика, більше того — один журналіст із плоті і крові, в якого всього-на-всього відчуття добра і зла, брехні та правди, сумління і людськість на своїх місцях. І хочеться, щоб журналісти на тому перехресті брехні та правди обирали дорогу і відповідали собі на свої запитання, пам’ятаючи таких своїх великих попередників-колег, керуючись відповідними моральними якостями.
Діана ЛЬОЛЯ, учениця 11-А класу Жмеринської ЗОШ №4:
Україна — це держава, багатством якої являються не лише родючі поля, квітучі гаї, а й люди. Недарма кажуть, що душа будь-якого письменника — це його твори, а душа будь-якої країни — це її народ. Всі ми такі різні живемо на світі, з своїми особливостями , думками, проте всіх нас єднає одна, але дуже важлива річ — держава Україна.
Але скільки сил забрала у наших предків ось ця боротьба за рідну землю. Якщо заглянути вглиб історичних книжок, прочитати, як-то кажуть, між рядками, то можна побачити не одну трагічну сторінку, які не можна ось так просто перегорнути та забути. Боляче стає на душі за те, що справжня історія України написана кривавими чорнилами на червоній од крові землі. Але ще болючішим для мене є те, що навіть коли ми і отримали незалежність, все-одно немає тієї правди, якої б хотілося. Наш народ має свою історію, свій тернистий шлях розвитку. Й на цьому шляху зустрічалися різні люди: і ті, які намагалися вивищити нашу націю серед інших, і ті, які навпаки гнобили ніким ще не впокорений народ . Здавалося колись нашим давнім родичам, що як стане Вкраїна незалежною, то само-собою зникнуть всі наші негаразди, та як заживемо, та як запануємо!!! На жаль, не так сталося, як гадалося. Виявляється, що навіть цього мало для нас. Економічна криза в державі, розбрат в суспільстві, народний страх за своє майбутнє, розпука в родині... Як бачимо, все інфіковано страшним вірусом, який все прогресує та прогресує.
Здавалось би, що ми самі повинні боротися, але в реальності все виходить навпаки. Яскравим прикладом того є Джеймс Мейс — людина, якої я ніколи в житті не бачила, але яку глибоко шаную. Думаю, що ще не кожний українець здатний ось так перейнятися проблемами своєї, не те що зовсім чужої, держави, як це зробив Джеймс Мейс. Адже саме завдяки йому Голодомор було визнано геноцидом проти українського народу на світовому рівні. Я про це пишу впевнено, адже сама використовувала його праці в багатьох своїх творчих роботах, за які була нагороджена. Мені дуже допомогла книга «День і вічність Джеймса Мейса» за загальною редакцією Лариси Івшиної, адже в ній порушено ті проблеми, висвітлено ті теми, про які завжди хотілось би знати більше.
Джеймс Мейс — це сподвижник, який назавжди залишиться в нашій пам’яті. Мені здається, що саме завдяки таким людям, як він, нам все-таки є заради чого боротися та перемагати. Що б не говорили зараз, я вважаю, що Мейс — ось та рушійна сила, що спробувала вивести Україну до лав найкращих держав світу. Нехай все буде не так і просто, але ми все зможемо, особливо якщо нам допомагатимуть саме такі люди, що зараз сіють зерна добра, істини, справедливості у наших голівках. І повірте мені, що урожай буде не гіршим та оживе ще «добра слава, слава України»!
Наталія ВОЛОШИНОВИЧ, викладач факультету романо-германської філології Волинського національного університету ім. Лесі Українки:
— Будь-яка комуністична ідеологія є злом для всього світу. Мабуть, немає таких злочинів, на які б виявилися нездатними більшовики, намагаючись зруйнувати все до останку і створити суспільство бездушних, байдужих до всього манкуртів. Приховуючи і перекручуючи реальні події, ідеологи сталінізму стверджували, що жодних голодоморів у країні не було, а весь народ переймався будівництвом соціалізму в усьому світі. Це був час падіння моралі, безбожної, антилюдської практики репресивного режиму, адже саму мораль у Країні Рад вважали непотрібним мотлохом.
18 лютого 2010 року виповнилося б 58 років видатному історику, публіцисту Джеймсу Мейсу, який затаврував злочинну діяльність КПРС-КПУ в організації геноциду українського народу і завдяки якому світ дізнався про цю жахливу трагедію.
Коли наші сучасники згадують його світле ім’я, найчастіше звучать слова: «Цей американець, який не мав жодної краплини слов’янської крові в жилах, був більшим українцем, ніж багато з тих, хто народився і виріс тут».
Страшні, вражаючі факти, обвинувальні документи, представлені у книзі «Ваші мертві обрали мене...» — пересторога всьому людству, щоб ніколи не повторився Голодомор, табори і поневіряння українського народу.
Зорина КОРАБЛІНА, викладач факультету романо-германської філології Волинського національного університету:
— Для кожної країни, кожної нації є теми, які можна назвати вічними. Це віхи пам’яті, які не дають забути свого роду-племені й роблять народ власне народом, а не просто собі населенням чи електоратом. Ці теми проростають крізь полин забуття, болять і кровоточать, як старі рани. Вони можуть бути незручними, можуть бути «неполіткоректними». Але позбутися їх означатиме загубити частину свого минулого, втратити своє обличчя як нація, перетворитися на пристосуванців, що ловлять вигідний момент і прагнуть поспекулювати на злободенній політичній кон’юнктурі.
Для українців однією з таких «незручних» тем є наша відносно недалека історія, Голодомор 1932 — 1933 років, усе те, що йому безпосередньо передувало й те, що стало його прямим наслідком. Скільки списів було (і, мабуть, ще буде) зламано в політичних баталіях на тему того, чим були тридцяті роки для України! Учені мужі, політики, оглядачі й просто небайдужі ще, очевидно, не раз намагатимуться дати визначення тому жахіттю, яке чинилося людьми (а чи людьми ж?) на нашій землі. Гірко, що нащадки тисяч загублених українців і досі не хочуть бачити далі свого носа. Кров невинно вбитих не волає до них. Нічий попіл не стукає в їхнє серце. Що ж, «немає пророка у своїй Вітчизні»...
Чомусь так ведеться в нашій землі, що пророки часто приходять здаля. Сьогодні я хочу нагадати не так про пророка, як про Людину, Громадянина, Голос — американця за місцем народження, українця за покликом серця, Джеймса Мейса, чий ювілей відзначаємо 18 лютого.
Уникаючи загальних місць (біографія професора Мейса, взагалі-то, сама по собі дуже цікавий об’єкт для читання), хочу нагадати про основні моменти, які наблизили його до України.
Ще зі студентських років Джеймс зацікавився дослідженнями історії тоталітарного режиму в Радянському Союзі. Працюючи над дисертацією, присвяченою націонал-комунізму в Україні в 20-ті роки ХХ ст., він познайомився з відомим британським публіцистом Робертом Конквестом. Співпраця над книгою про терор в Україні за часів сталінізму переросла в те, що згодом стало справою цілого життя Мейса.
Тема терору, репресій, Голодомору довгі десятиліття була таємницею за сімома замками. Що ж змусило Джеймса Мейса присвятити життя дослідженню питань, які ще десять-двадцять років назад вважалися «незручними» і могли створити досліднику чимало проблем? Відповідь можна знайти, мабуть, у тому, що ми називаємо історичною пам’яттю народу. Мейс, у жилах якого текла кров корінних американців, на прикладі власних предків пізнав, що таке етноцид. Переселення його рідного племені з родючих угідь до резервації за багато сотень миль залишилося в родинних переказах індіанців черокі про «Дорогу сліз». Голод, холод, хвороби забрали тисячі життів. Гадаю, це й стало тим поштовхом, який визначив подальший шлях Мейса як історика, публіциста і просто людини.
Задовго до того, як тема штучного голоду перестала бути табу на теренах колишньої тоталітарної радянської імперії, Мейс став тим голосом, який розповідав нам про те, про що багато хто волів би не знати. Ті ж, хто знав, воліли б мовчати. Але сотні тисяч невинно замордованих українців заговорили вустами американського індіанця, щоб пробудити в нас совість і пам’ять — а головне, не дати нам знову збитися на манівці, щойно вийшовши на битий шлях власної державності...
Яна ЦАПУК, студентка другого курсу Волинського національного університету ім. Лесі Українки:
— Корінний американець «з Україною в серці», що не стояв осторонь постійно замовчуваних питань геноциду, вразив мене самовідданістю перед поставленою метою: «відкрити очі світу на цілеспрямоване, свідоме знищення української нації, що відбувалося протягом 1932—1933 рр.»
Аналізуючи теперішню політичну ситуацію в Україні, усвідомлюємо, що сьогодні далеко не кожен здатен присвятити більшу частину свого життя дослідженням наболілого питання масштабного злочину проти людей, адже легше за все прикриватись «демократією», «стабільністю», бездієвими реформами та «злагодою» (правда, незрозуміло між ким і за яких умов), ніж боротися за правду. А він зміг, і більше того, він робив це, думаючи не про рідних йому американців, а про майбутнє українців, які живуть під загрозою «залишитися просто національною меншиною у власній країні» (Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене...»).
Цілком погоджуюсь із твердженням цього видатного журналіста про те, що питання двомовності в Україні «носить більше політичний характер, аніж культурний». Обравши, як дехто вважає, більш сучасну, модну мову, ми свідомо погоджуємося на геноцид рідної культури, гідності українців, живучи в незалежній державі. В той час як варто дослідити, вивчити, проаналізувати нашу історію, усвідомити помилки минулого, щоб ще раз не повернутися до нього.
Один із улюблених висловів Джеймса Мейса: «Я ще не починав воювати» — свідчить про його далекоглядність, грандіозні плани, задуми, і є своєрідним закликом до дії для наступних поколінь, які поважають себе, свою культуру та землю на якій живуть.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Сьогодні той випадок, коли ми ще більше відчуваємо справедливість застережень Джеймса. Його гіркі слова про те, що у 1990-х незалежність здобула УРСР, про постгеноцидність українського суспільства відлунюють у результатах президентських виборів.
Шкода, що Міністерство освіти, надавши книгам Бібліотеки газети «День», серед яких дві збірки праць Джеймса, гриф «Рекомендовано для використання у навчальному процесі», не зробило ще хоча б один крок, розіславши листи про це керівництвам шкіл. Це треба було зробити: вказати школам орієнтири, з якими необхідно звіряти процес навчання й виховання. Адже дуже важливо, щоб ті, хто розробляє навчальні програми, директори шкіл, вчителі розуміли необхідність швидкого засвоєння досвіду попередніх поколінь і тих речей, про які говорив Джеймс.
Сьогодні, в день народження Джеймса, треба дякувати йому і його американським батькам за те, що він був, що він зробив для українців, і думати, як зробити так, щоб його почули.
Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НУ «Києво-Могилянська академія», лауреат Премії газети «День» ім. Джеймса Мейса:
— Ця людина, незважаючи на своє американське походження, вчила нас справжньому українському патріотизму. Якби принаймні більшість наших політиків були б такими патріотами своєї країни, як цей американець, ми б жили у власній державі значно краще. Джеймс Мейс є зразком людини, яка ставилася з великою увагою до кожного болю людства — не лише своєї держави, а і нашої, сприймаючи його як свій власний. Джеймс дуже багато зробив для того, щоб українці позбавилися «атрофії» історичної пам’яті, зв’язку зі своїм минулим, «і мертвими, і живими, і ненародженими».
Абсолютно зрозуміло, чому Джеймса Мейса дуже любили і шанували представники української громадськості, на противагу представникам офіціозу, політиканства, сумнівної публіки, що і досі заважають Україні нормально розвиватися. Бо Джеймс Мейс був для останніх живим докором; самим своїм життям, своєю особистістю він кидав їм цей докір в обличчя, і, дивлячись на Мейса, вони почувалися тими, ким насправді є — жалюгідними негідниками, які нездатні й не хочуть працювати для свого народу, і живуть як ізольовані від нації істоти, що дбають лише про власний добробут. Нам надзвичайно пощастило, що в українській історії останніх років була така велика особистість, як Джеймс Мейс.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України НАН України:
— Джеймс Мейс називав українське суспільство «постгеноцидним». Таке визначення немало людей, які спілкувалися з ним, сприймали у багнети. Мабуть, в останні роки кількість незгодних із цим твердженням стала меншою. Ми з радянських часів звикли з оптимізмом дивитися у майбутнє, навіть часто пісню співали з такими словами — «...завтра будет лучше, чем вчера!». Треба звикати до того, що завтра може бути гірше. Джеймс Мейс набагато краще, ніж його американські колеги, розумів, з якою силою сталінський тоталітарний режим руйнував українське суспільство, століттями бив націю по голові, по її інтелігенції, а коли цього виявилося недостатньо, то вдарив Голодомором по селянству. Це жахливе минуле завжди залишається з нами. Його треба усвідомити, щоб бути готовими зустріти виклики, які завжди приносить час.
Інтелектуальна спадщина Джеймса Мейса ще не стала повністю доступною для нас — вона значною мірою залишається в рукописах. Її необхідно опрацьовувати і видавати, бо вона є актуальною. Саме ця спадщина може стати цеглиною в тому громадянському суспільстві, яке ми прагнемо створити, для того, щоб впливати на владу постійно, а не лише під час виборів, і то часом невдало.
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, журналістка, поетеса:
— Я мляво починаю свої походи по магазинах — все-таки скоро Джеймсовий день народження. В мене не гоїться зламана рука, тому продукти несу однією. День народження наближається. 14 лютого — день народження моєї сестри Людмили. Я ніяк не можу набрати номер, щоб її привітати. Але згодом вона сама додзвонилася, вже скоро друга година дня. Помер батько. 18 лютого 2004 року я повернулася зі Львова. Джеймс плакав, відпускаючи мене на похорон, тривожився, коли я приїхала, проте він був надто хворий, готувався до чергової операції, і не міг поїхати зі мною.
То був чорний день мого життя, я добре пам’ятаю всі деталі, подробиці, всі моменти. Вони десь там, у підсвідомості, надійно заховані, навіть від самої себе. Я знаю, що колись вони проявляться на папері — і нічого не потрібно видумувати чи добирати слів, щоб розповісти тяжку правду про останні дні земного життя мого чоловіка. Не зараз, не тепер. У мене ще досі вібрує жахливе відчуття неймовірної втрати, досі там, у 2004-му, стою над розчахнутою могилою і слухаю, як гупають грудки мокрої землі.
Тоді, по приїзді зі Львова, Джеймс говорив мені мудрі та заспокійливі слова. Вслухаючись у печальний голос мого коханого чоловіка, я раптом почула моторошний дзвін тиші. Вночі я прокинулася і до ранку дивилася на його спокійне обличчя. Всотувала в себе кожну рисочку, кожний відтінок, і думала, що скоро ранок, а я не встигну надивитися, намилуватися, бо не буде в мене більше часу. Ні на що не буде більше часу. Такий був останній день народження Джеймса Мейса. Не знаю, чи привітав його хтось цього дня крім Тетяни Никитюк, яка поночі все ж приїхала. Бо горе горем, а Джеймса все ж треба було пошанувати. Звісно, що так, мені хочеться у це вірити. Це ж таких вітань тієї зими було мало — друзі шанували мою скорботу.
Я тоді себе переборола. Бачила, який жах викликають у Джеймса мої сльози. Батька я уже повернути не могла, а чоловіка могла втратити. Я бачила це, відчувала, передчувала, але Джеймс на очах вигорав від пекучої тривоги. Багато слів щодня повторював мені. Як багато слів. «Як вправно вони заговорюють Україну». Це він про політиків, які так багато обіцяли, так талановито промовляли. «І ніхто, — щораз повторював Джеймс, — ніхто не говорить правди». Що Україна на межі, що час для розхитування закінчився, що час збирати каміння, що час займатись державним будівництвом.
Я раз по раз повертаюсь подумки до цієї зими, до тієї трагічної весни, і мене обпікає почуття провини й гніву, бо знову вкотре ми потрапили в зачароване коло ідола, за образним висловлюванням Джеймса. Бо знову запрагли сильної руки й сильного кулака.
Чомусь саме в ці дні відбувається надзвичайне «географічне» розселення Джеймса Мейса по всій Україні. Раніше в різноманітних публікаціях я читала в більшості оббріхування Джеймса, дуже багато міфології та вигадок. Проте зараз я отримую публікації з найвіддаленіших куточків України: Трускавця, Дрогобича, Полтавських регіонів, Чернігівських, Донецьких, Кримських, де йде жваве обговорення статей Джеймса, які були опубліковані в газеті «День» або неопубліковані, вміщені у книзі. І саме зараз дуже загострена увага до його публікацій.
