Весь наступний тиждень лікарі, медсестри, фельдшери перебуватимуть у святковому настрої. День медпрацівника, який припадає на третю неділю червня, за традицією «розтягнуть» у часі: нагородження, привітання... А трапляється це сьогодні зовсім не часто. Навпаки, на медиків можна почути багато нарікань. Мовляв, сфера ця — одна з найбільш корумпованих, люди, які в ній працюють, безсердечні... Так чи інакше, меншу, ніж у пересічного лікаря зарплатню отримують хіба що працівники лісового господарства. Анітрохи не більша винагорода у фтизіатрів, які сильно ризикують, — останнім часом рівень захворюваності на туберкульоз виріс серед них утричі.
Не дивно, що найближчим часом Україна може зіткнутися з дефіцитом лікарів. Якщо раніше говорили про те, що в нас медпрацівників дуже багато, і зарплатня «зайвих» «з’їдає» бюджетні гроші, які могли б піти на ліки, то нещодавно західні експерти визнали свою помилку. Виявилося, що до лав медиків-практиків записали санітарних лікарів і чиновників.
Сьогодні в установах охорони здоров’я (рахуючи відомчі) працює 220269 лікарів. Близько 16 тисяч місць вакантні, понад 39 тисяч медиків вже пенсійного віку, а випуск медичних факультетів 2004 року за держзамовленням становить 3380 осіб, що може забезпечити лише покриття природної плинності кадрів.
Напередодні професійного свята медичних працівників «День» вирішив поговорити з ними про проблеми і досягнення. Чого бракує українській медицині? Чим ми можемо пишатися? Такі запитання ми поставили відомим медикам України.
Леонід РОЗЕНФЕЛЬД, віце-президент АМН України — начальник науково-координаційного управління, заступник директора Інституту отоларингології АМНУ з наукової роботи:
— Мабуть, складно знайти країну, де охорона здоров’я і медична наука перебували б у такому складному матеріальному стані, як в Україні. Сьогодні в нас існує понад 20 державних програм, однак із них фінансується лише третина. Але будьмо чесні: за останні рік-півтора на розв’язання найгостріших «лікарських» проблем (онкологія, туберкульоз) ми отримуємо гроші. Це великий прогрес, але в той же час одними ліками не вилікуєш, потрібна апаратура — елементарні флюорографи, рентгенівські апарати, томографи. Наприклад, найближчим часом в Україні можуть зупи нитися майже всі апарати для променевого лікування окнозахворювань.
Немає грошей на перезаряджання й модернізацію. Щоб «нагодувати» цю «антикварну гармату» (виходячи з її зовнішнього вигляду інакше не скажеш), необхідно майже стільки ж, скільки становить річний бюджет ЦРЛ.
Більш того, коли заряд зменшує свою інтенсивність (радіоактивний розпад), то час для променевого лікування істотно подовжується. Це, в свою чергу, призводить до різкого зменшення ефективності процедури. Ось вам і приклад: що відбувається і яка наша медицина за умов мізерного фінансування.
Кадрами можна пишатися. Ми зберегли руки, мізки й бажання. У нас існують лікарі-патріоти й прекрасні школи. Наприклад, відома в усьому світі школа серцево-судинної хірургії, на жаль, вже покійного Миколи Амосова; школа терапевта Любові Малої, яка також пішла від нас. Не менш знамениті школа урології Олександра Возіанова, педіатрії, акушерства та гінекології — Олени Лук’янової, нейрохірургії — Юрія Зозулі. У нас у структурі Академії медичних наук немає інститутів, які б зупинилися на методах лікування вчорашнього дня. Попри відсутність належної кількості грошей, ми йдемо вперед. А той факт, що до створеного нещодавно центру радіаційної медицини записуються на прийом не лише з усіх країн СНД, а й громадяни країн Балтії та Австрії — ще одне підтвердження цього. Ще ми можемо пишатися тим, що медична наука приваблює молодь. Iз кожним роком її стає все більше, а в деяких інститутах (зокрема, в Харкові й Донецьку) молодих учених можна побачити навіть у директорському кріслі.
Семен ГЛУЗМАН, виконавчий секретар асоціації психіатрів України:
— Відповідь на перше запитання я практично повністю виклав у відкритому листі Президентові, який днями надіслав йому поштою. Я написав, що зараз думки вітчизняних і зарубіжних експертів, які працюють у сфері охорони здоров’я України, збігаються за багатьма пунктами. Наприклад, у тому, що існуюча в країні система громадської охорони здоров’я не відповідає політичним, правовим і економічним реаліям країни. Скажу більше: прозорість цієї системи і ступінь відкритості її суспільству набагато нижчий, ніж у таких специфічних відомствах як Міноборони і СБУ. Керівна ланка — МОЗ — функціонально неспроможне. До речі, останнє було чітко і однозначно показане українськими дослідниками ще 1999 року. Чому? Та тому, що воно є зліпком вже давно не існуючої на території України тоталітарної системи управління. Кадрова політика МОЗ виключає можливість серйозних і ефективних новацій у системі. В той же час основними реаліями громадської охорони здоров’я є висока затратність при надзвичайно низькій ефективності. Й збільшення фінансування в її теперішньому вигляді буде просто злочином щодо українського платника податків. Будь-які спроби реформування системи (а не її імітації) наштовхуватимуться на активний опір так званої медичної номенклатури. Та й реформа зсередини неможлива — інстинкт самозбереження людей, які її складають, не дозволяє сподіватися на успіх процесу «самовилікування» в системі.
На цьому тлі пишатися (хоча, мабуть, скоріше дивуватися) можна лише одним: в Україні ще є люди, які хочуть працювати в медицині.
Олександр ШАЛІМОВ, почесний директор Інституту хірургії й трансплантології АМНУ, академік:
— Не вистачає діагностичної апаратури і бажання що-небудь змінювати в галузі. Говоритиму про власний досвід, але думаю, що зі схожими ситуаціями стикався багато хто з моїх колег. Ми хотіли й хочемо створити діагностичну лабораторію, куди б міг прийти будь-хто бажаючий. Для незаможних при наявності довідки, яка підтверджує цей факт, ми думали робити діагностику безкоштовно — часто через відсутність у родині грошей на лікування, похід до лікаря відкладається, а в результаті до нас потрапляють пацієнти з такими стадіями розвитку хвороби, що навряд їм уже щось може допомогти. Ми прохали обладнання, але нас, схоже, ніхто не чує. Тепер вже забирають приміщення, яке, як ми планували, мало перетворитися на лабораторію.
Пишатися є чим, хоча якщо щось і робиться, то не «завдяки», а «всупереч». Так ось, всупереч тому, що немає медикаментів і нормальної матеріальної бази, в Україні розробляються нові методики, робляться унікальні операції. Наприклад, у Німеччині розробили спосіб, як знизити смертність після операції виразки шлунка і дванадцятипалої кишки до 7%. Ми ж, приїхавши туди й подивившись, як це роблять, удосконалили методику та знизили смертність до 0,33%. А це не багато не мало — 5 млн. врятованих життів щорічно.
Федір ДАХНО, директор клініки репродуктивної медицини:
— Мені складно говорити про те, чого бракує українській охороні здоров’я загалом. На собі відчуваю, що нам необхідно терміново запровадити загальнообов’язкове медичне страхування. Воно б дійсно могло зробити доступнішим медицину. До того ж, мені здається, що держава в нас мало піклується про здоров’я жінок. Бажання бути матір’ю не можна відняти в жодної жінки, в той же час мало хто може собі дозволити репродуктивні технології. В Угорщині і у Франції, наприклад, держава бере на себе сплату за 4 цикли лікування. Там піклуються про демографічну ситуацію в країні. У нас же, мабуть, забувають, що здоров’я — це золотий резерв, а діти — майбутнє країни.
Ми можемо пишатися тим, що не відстаємо в плані найсучасніших, найпрогресивніших методів лікування. Репродуктивна медицина в Україні використовує найновіші розробки, нейрохірурги — також. Сьогодні в усьому світі розуміють, що медицина має бути реконструктивною, тобто майбутнє — за роботами зі стволових клітин, терапевтичного клонування. Я читав, що на Заході вдалося знайти клітини, які сприяють омолодженню організму, і що одна іранська жінка в свої 102 роки виглядає на 28. У цьому нічого фантастичного немає, наші медичні кадри гідні того, щоб ними пишатися. Так що такі «революції» можна здійснювати і в Україні.
Ісаак ТРАХТЕНБЕРГ, завідувач лабораторії промислової токсикології та гігієни праці при використанні хімічних речовин Інституту медицини праці АМН України, академік:
— Бракує багато чого. Насамперед, обладнання і сучасних клінік, де пацієнти відчували б себе не «бідними родичами», а господарями, впевненими в тому, що за ними завжди буде належний догляд. Окрім того сьогодні українській охороні здоров’я бракує уваги з боку держави. І це вiдчутно. Лікарі не можуть реалізувати свій потенціал лише тому, що в них немає потрібного обладнання. Вони отримують злиденну платню, вони починають самі хворіти — з кожним роком в Україні збільшується показник захворюваності в цій професії.
Пишатися ми можемо тим, що більшість лікарів в Україні — це мислячі люди. Вони мають аналітичне мислення, а не лише довіряють однiй техніці. Наші медики наслідують «правильні» традиції: біля лiжка пацієнта вони думають про пацієнта, а не про його недугу. Тобто лікують хворого, а не хворобу.
Борис ТОДУРОВ, заступник директора Інституту хірургії та трансплантології АМНУ, кардіохірург вищої категорії:
— Не вистачає фінансув ання і реформ. Та система охорони здоров’я, яка функціонувала за радянських часів (тобто безкоштовна) зазнала ряду змін. Економіка в Україні вже на ринкових рейках, а медицин а — в якомусь сурогатному стані. Окрім того майже в усіх цивілізованих країнах давно існує страхова медицина, яка встигла довести свою дієвість для систем охорони здоров’я. У нас же закон «Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування» прийняти не можуть уже багато років. Не функціонують нормально і державні програми, спрямовані на боротьбу з серцево-судинними захворюваннями, онкологією, сухотами. Бракує програм з навчання лікарів. Була б моя воля, я в обов’язковому порядку організував би для декількох лікарів із кожної районної поліклініки стажування в інших країнах. Адже нормальний фахівець має стежити за тим, що відбувається в його сфері на Заході. Без цього неможливий прогрес, як і без того, щоб українські лікарі володіли англійською мовою — адже вся нова медична література видається саме нею.
Пишатися ми можемо тим, що є люди, яким вдається рухати вперед українську медицину — робити суперскладні операції, здійснювати відкриття. Тiшить, що сьогодні активно розвивається в країні трансплантологія — адже це тисячі врятованих життів щорічно.
