Якщо втиснути вчорашній день — перший день реалізації досягнутого напередодні політичного компромісу — в стислі телеграфні рядки, це матиме досить буденний вигляд. Набули чинності зміни до закону про президентські вибори, покликані зробити фінальний відрізок виборчої кампанії чистішим і чеснішим. Віктор Ющенко закликав своїх прихильників брати активну участь в організації повторного голосування 26 грудня. Лідер «Нашої України» також заявив, що «наметові табори на Хрещатику та на Майдані будуть реорганізовані, але не розпущені». Держсекретар США Колін Пауелл привітав Президента України Леоніда Кучму з подоланням політичної кризи в країні. Комітет національного порятунку зняв облогу Будинку уряду, проте продовжує блокувати будівлю Адміністрації Президента...
Насправді ж події трьох останніх тижнів уже ввійшли в Історію. Звісно, їх ще ретельно аналізуватимуть. Про них напишуть тисячі статей і сотні книжок, знімуть фільми, їм присвятять цілі розділи підручників. Підберуть, напевно, українській революції початку XXI століття й найвідповіднішу назву — «оранжева», буржуазна тощо. Але, хоч що б це було, головне, що з можливих шляхів виходу з кризи — силового, «вуличного» та мирного, парламентського — Україна вибрала другий.
Про попередні підсумки й уроки цієї революції вчора за «круглим столом» у редакції «Дня» розмовляли головний редактор журналу «Практична психологія та соціальна робота» Олександр ГУБЕНКО, перший заступник директора Інституту стратегічних досліджень Олександр ЛИТВИНЕНКО, політолог Костянтин МАТВІЄНКО, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир ФЕСЕНКО. Подробиці дискусії — в наступних номерах «Дня». А вже в цьому номері — відповіді наших респондентів на запитання про користь прийнятих Верховною Радою 8 грудня рішень для українського суспільства.
Ігор ФІСУН, лідер Демократичного руху молоді в Харківській області:
— Користі в ухвалених законах досить багато. По-перше, зміни до закону про вибори забезпечать право громадян на несфальсифіковані вибори.
По-друге, суть політреформи — це зміна устрою та перерозподіл влади. Зараз багато політиків і політтехнологів сперечаються, чи перемогла помаранчева революція, і хто в цьому випадку програв. У даній ситуації народ, що виступає як такий собі політичний суб'єкт, у кінцевому результаті переміг. Допустимо, новий президент матиме той самий обсяг влади, що й нинішній. Де гарантія того, що він не вибудує таку ж вертикаль адміністративного масиву, яка працюватиме на нього та його команду? Гарантії немає. Ющенко — досить несамостійний політик, який перед своїм оточенням не тільки в моральному, а й в економічному боргу. Він повинен працювати на своє оточення та прислухатися до його думки. А ніхто не знає, що надалі може спасти на думку людям, які оточують майбутнього президента.
Другий момент — це вибори 2006 року. Умовно уявімо, що президент приходить до них із тими ж, що й раніше, повноваженнями. Він спокійний, знає, що в нього на постах сидять його голови обласних адміністрацій, які на виборах працюватимуть на його користь. Тоді, в принципі, до чого ми прийдемо? З чим боролися, на те й напоролися. А в нинішніх умовах новий президент і його команда посилено працюватимуть із сьогоднішнього дня на цю дату. І це дуже добре.
За парламентсько-президентської держави формування парламенту відбувається через партійні списки. Ми чітко знатимемо, яка партія відповідає за наслідки прийнятого рішення, — в разі його провалу на наступних парламентських виборах ця політична сила просто вилетить у трубу.
Андрій ЗОЛОТОРЬОВ, політолог, керівник Центру соціальних досліджень (м. Дніпропетровськ):
— Пакетне голосування у Верховній Раді — це вимушений компроміс між старою владою та новою, яка прийде після виборів 26 грудня. Йдеться про В. Ющенка та його команду. Для них подальше затягнення протистояння було вже обтяжливим з усіх поглядів. До того ж могло обернутися кровопролиттям, і цього не пробачили б ні тій, ні іншій стороні.
З іншого боку, для Л. Кучми прийняття політреформи — своєрідний амортизатор або парашут, щоб не опинитися під уламками старого режиму. Тому Л. Кучма «пожертвував» В. Януковичем, а В. Ющенко — Ю. Тимошенко. Приблизно так, як це зробив французький король стосовно Жанни д'Арк.
Але все ж, на мою думку, досягнутий компроміс — це ненадовго. Поправки до чинної Конституції, сама політреформа мають багато підводних каменів. Їх прийняття зараз зовсім не означає, що така сама ситуація збережеться до 1 вересня 2005 року. Цілком можливо, що В. Ющенко спробує «відіграти» дещо назад, після того як стане президентом. Поки ж зроблене головне — обидві сторони змогли зберегти єдність України та цілісний економічний комплекс, оскільки криза могла поховати і тих, i інших.
Віктор ПУШКІН, професор, завідувач кафедри історії та політології Національного гірничого університету (м. Дніпропетровськ):
— Думаю, що компроміс, досягнутий між владою й опозицією, — це піррова перемога для тих та інших. Цей компроміс хиткий, ненадійний, отже довгострокових перспектив не має. Головним чином тому, що за урегулювання нинішньої кризової ситуації обидві сторони зійшли з правових рейок і вдалися до того, що сьогодні називається політичним рішенням.
За великим рахунком, Ю. Тимошенко має слушність: міняти Конституцію пакетним голосуванням не можна. Одного разу, в 1996 році ми також багато чим пожертвували й прийняли «компромісну» Конституцію, в якій не був закладений баланс гілок влади. Більш того, потім не прийняли й основоположні конституційні закони, а прийняті — про партії, про пресу — не давали необхідних демократичних гарантій. Як наслідок, під час нинішніх виборів президента преса односторонньо висвітлювала виборчу кампанію, а політичні партії взагалі себе ніяк не проявили.
Вважаю, що не варто особливо зваблюватися й щодо переходу від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Адже все це ми вже мали. Те, що прийняли в результаті пакетного голосування, я би не ризикнув назвати політреформою. Зміни, на мій погляд, носять суперечливий характер, а глибинних і системних змін у бік демократії немає. Упевнений, що компроміс в українському політикумі, про який усі говорять, — це не крапка, а трикрапка. І ще одне: я би не захоплювався владою Майдану, — тут прямо напрошуються історичні аналогії. Простим козакам, які криком вибирали кошового отамана або гетьмана, завжди здавалося, що саме вони і є влада. Насправді результат справи потай вирішувала між собою старшина.
Георгій МОСКАЛЬОВ, учасник бойових дій, м. Донецьк:
— Усі ці псевдореволюційні, історичні, доленосні рішення — не більше ніж спроба вийти з глибочезної кризи.
Це рішення, прийняте Верховною Радою України 8 грудня високосного року, особисто мені вельми нагадує гру діток, коли вони затуляють долоньками очі та кричать: «Знайди мене!». У цьому випадку маємо те саме. Тільки хто шукатиме? У мене одразу виникає й безліч інших запитань. Хто втілюватиме цю реформу? Що буде з економікою? Який буде політичний розклад після 26 грудня? Якщо Ющенко переможе, чи не піддасться він принаді кардинально змінити правила гри? Де гарантії? Де реальна користь народу України від цих перетворень? Утім, користь, безумовно, є — це дуже важливе перетворення для всіх нас. Але поки що немає реальних кроків у напрямі подолання кризи. І поки що є лише надія, що щось відчутно зміниться. Народ живе зараз за принципом: «А раптом?..»
Є також і запитання про те, як розуміти рішення Верховної Ради, згідно з яким у ЦВК не залишилося жодного представника Януковича? У дільничних комісіях представників обох кандидатів має бути порівну, а ось у ЦВК чомусь «біло-блакитним» — із речами на вихід.
Дивує й реакція на ці події: всі депутати радіють, опозиція стверджує, що це волевиявлення народу. Очевидно, того народу, який ломився у вікна ВР? А що робити ще 15 мільйонам, які віддали свої голоси за іншого кандидата? Їх народом не вважають?
Про цю ситуацію давно вже говорили класики: мовляв, «ви друзі, хоч як сідайте…» Або її можна охарактеризувати висловом російського посла, що прижився в нас: «Хотіли як краще, а вийшло, як завжди».
Володимир ДЕРГАЧОВ, геополітик, професор, м. Одеса:
— Сталося те, чого прагнула влада протягом останніх півтора року. Вона просто використала сьогоднішню політичну кризу, щоб здійснити політичну реформу. Зовні все виглядає красиво. Парламентсько-президентські республіки — одна з найпрогресивніших форм правління в Західній Європі. Але ми ж не Західна Європа. У нас політреформа виявляється вигідною виключно великому українському капіталу. З погляду короткострокових перспектив подолання кризи в країні, перехід на нову форму правління можна вважати позитивним чинником. Але в контексті довгострокових перспектив розвитку України — це безперечний програш. В умовах нерозвиненої демократії розділення трьох гілок влади призведе до ослаблення ролі держави. Масові виступи опозиції в листопаді-грудні примусили владу, по суті, поступитися їй президентським кріслом. Але після політреформи президент в Україні вже не зможе впливати на розподіл ресурсів, тому перемога опозиції виявилася примарною. Звичайно, Захід вітатиме введення парламентсько-президентського правління в Україні. Не розуміючи, що в умовах Східної Європи потрібна сильна державна влада.
І ще. Криза останніх місяців довела, що в Україні сформувалася американська політична система. З'ясувалося, що в країні існують лише дві партії: партія влади та партія натовпу. І це становить величезну небезпеку для довгострокової політичної перспективи України. Де гарантія, що завтра в країні не знайдеться нікому не відомий анархіст, який, використовуючи вже застосовані методи блокування органів державної влади та масових виступів, не здійснить у країні державного перевороту? В українській історії, на жаль, чимало прикладів подібного розвитку подій.
Володимир ПРИТУЛА, аналітик Кримського незалежного центру політичних дослідників та журналістів:
— Мені здається дуже важливим, що в останні дні оранжевої революції був знайдений своєрідний «український шлях» розв'язання кризи. Я впевнений, що в деяких сусідніх країнах така криза могла б вилитись у криваві сутички та завершитись громадянським розколом. Я згоден, що був такий час, коли Віктору Ющенку можна було б захопити владу, «як два пальці об асфальт», тобто Ющенко, певне, уже на сьогодні став би президентом. З часом його б однаково визнали — і Захід, і Росія, визнала б і Україна, але це було б справді розколом, тому що в будь-якому випадку Донбас і ще, може, деякі регіони — можливо, й Крим, — довго б не мирилися з такою ситуацією. Це було б гарантією перемоги, однак значно ускладнювало б життя для всіх в Україні. У цій ситуації рішення 8 грудня — це справді мирний український вихід iз небезпечної кризи. Він, з одного боку, демонструє чесноти опозиції, з другого — хоч як би негативно оцінювали українську владу, однак в неї ще залишились елементи відповідальності перед народом. І в цьому якраз і полягає оцей «український шлях» до демократії — хоч і довший, триваліший, зате спокійніший і толерантніший...
Звичайно, Віктор Ющенко та його оточення від цього щось втрачають, однак саме цим Ющенко й відрізняється від нинішньої влади — готовністю пожертвувати своїми повноваженнями та інтересами свого оточення заради єдності нації, заради інтересів всієї держави. З другого боку, у Віктора Ющенка є близько року для того, щоб мати можливість реально та радикально впливати на політико-економічну ситуацію в країні, і для того, щоб забезпечити можливість нормального старту виборчої кампанії 2006 року.
Залишається тільки одне: Віктору Ющенку треба ще виграти вибори 26 грудня, а це не так і просто. Однак сподіваємось, це не така складна проблема, як ті, що залишились позаду. У всякому разі, для України в цілому...
Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук (Хмельницький):
— Парламентські події останніх днів ознаменували перехід української влади в принципово нову якість. Якщо в 1991 — 2003 роках сильна президентська вертикаль була необхідна для трансформації радянської політичної номенклатури в пострадянську економічну, то сьогодні вирішена зворотна проблема — економічна еліта отримала механізм легалізації та канонізації себе як довгострокової політичної влади.
В умовах несформованості громадянського суспільства та його соціально-економічної основи — середнього класу — подібна трансформація влади загрожує очевидними недоліками, серед яких: ослаблення політичного економічного суверенітету держави; зменшення мобілізаційного ресурсу суспільства; «олігархізація» політичних партій; подальше перетворення їх на професійні механізми з лобіювання економічних інтересів своїх суб'єктів і агентів; «тінізація» політики в системі «парламент — Кабмін»; посилення маніпулятивної ролі ЗМІ; «карнавалізація» публічної політики; обслуговування органами державного управління, в тому числі й силовими, інтересів політичних угруповань. Кадрова політика загрожує остаточно перетворитися на сферу торгів і депрофесіоналізації.
Якщо говорити про пакетне голосування загалом у тактичному плані, то можна відзначити, що практично всі суб'єкти сучасної української політики можуть вважати себе переможцями, оскільки їм вдалося «зберегти обличчя» в умовах політичної кризи. Довівши ситуацію до патового стану, гравці вирішили змінити правила гри, що дозволило перенести вирішення питання про справжніх переможців у майбутнє.
Леонід Кучма залишається практично останнім «сильним» українським Президентом, що вже саме по собі приємно та дозволяє йому розраховувати на місце в політичній системі країни. Володимир Литвин досяг вершин визнання як рятівник української єдності, майстер компромісів i архітектор нової внутрішньої політики. Віктор Ющенко здобув додаткові підтвердження свого месіанського політичного призначення. Юлія Тимошенко посилила свою електоральну підтримку з боку непримиренних оранжевих, яких розчарувала м'якість Віктора Андрійовича. Олександр Мороз забезпечив собі стабільну політичну присутність у політичній перспективі. Петро Симоненко гарантував своїй партії посилення ролі в Кабміні після перевиборів парламенту. Представники центристських політичних сил задоволені лобістськими перспективами, що відкриваються перед ними. Навіть найбільше потерпілий Віктор Янукович має прекрасну можливість зайнятися публічною політикою і, якщо не перемогти 26 грудня, то очолити на парламентських виборах 2006 року могутній політичний рух східноукраїнських виборців.
Загалом ці події можна назвати революцією влади, результатом якої за посилення демократичної риторики буде реальне продовження відторгнення народу від влади та монополізації політики закритою елітною кастою.
Упевнений, що вже найближчим часом у суспільстві активізуватимуться настрої на користь проведення нової конституційної реформи — повернення до президентської республіки.
Олександр КОНОБАС, приватний підприємець, Житомир:
— Сенс подій 8 грудня у Верховній Раді та ухвалених в цей день парламентських рішень у тому, що нарешті була знята суспільна напруга, яка останніми тижнями постійно зростала. Подібне напруження не могло тривати безкінечно, і була ймовірність застосування сили як з боку влади, так і опозиції. На цей момент знайдено мирний спосіб виходу з політичної кризи. Суспільний конфлікт полягав у тому, що вибори відбулися, але вони були сфальсифіковані. І, на мою думку, саме прийняття змін до Закону «Про вибори Президента України», хоча б і як тимчасових «особливостей його застосування», суттєво звужує можливості для маніпулювання виборчим процесом, передусім з боку влади. Це стосується в першу чергу обмеження на голосування на дому, хоча тут існують колізії щодо забезпечення виборчого права, та більш детальної регламентації застосування відкріпних талонів. І саме врегулювання цих питань є, на мою думку, найбільшим досягненням політиків у стінах Верховної Ради, яке дозволило помітно послабити протистояння в суспільстві. А політичною реформою як на Майдані, так і загалом в широких колах суспільства переймалися не дуже. І для вирішення нинішнього конфлікту вона великого значення не мала. Хоча загалом прийняті зміни до Конституції України є, безумовно, позитивними. Тому що при тій формі президентсько-парламентської республіки, яка склалась у нас, дійсно закладено конфлікт: президент має дуже великі повноваження, але ні за що не відповідає, а Кабінет Міністрів виступає в ролі хлопчиків для биття.
За наших умов, зміни до Конституції для декого виступають певними гарантіями захисту від зазіхань нової влади, тому не дивно, що її проштовхували провладні сили. Іншим, наприклад, голові Соцпартії Олександру Морозу, політреформа надає можливості зберегти його партію, яка не вирізняється дуже великою чисельністю і не має значної фінансової підтримки, в новій парламентсько-президентській республіці. Загалом ухвалені зміни до Конституції, безумовно, нададуть більше суспільного простору для розвитку партій.
Олександр ХОРУЖЕНКО, Центр досліджень регіональної політики, м. Суми:
— На мою думку, вдосконалена процедура голосування за відкріпними посвідченнями, яких цього разу мають випустити у вісім разів менше, та посилення контролю за голосуванням на дому частково може відновити довіру громадян до самої процедури виборів. Однозначно — це позитивні кроки. Але позитивне законодавство — не завжди позитивна практика. Місцеві державні адміністрації та органи внутрішніх справ повинні сприяти виконанню цих законодавчих новел.
На мою думку, вносячи зміни до законодавства, варто було б також звернути увагу на такі деталі, як поширені порушення встановленого порядку використання друкованих та аудіовізуальних ЗМІ під час здійснення передвиборної агітації; порушення, пов’язані з підрахунком голосів на виборчих дільницях, розглядом скарг суб’єктів виборчого процесу. Скажімо, територіальні комісії на Сумщині фактично не вживали дієвих заходів для забезпечення точності даних у списках виборців, як і для недопущення правопорушень, пов’язаних із своєчасним та об’єктивним розглядом скарг.
Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, письменник (м.Тернопіль):
— Звичайно, ці рішення ВР можна вважати й кроком назад. Це якщо виходити з бажаного, з погляду учасника Майдану, як і сотні тисяч інших, переконаного, що у Віктора Ющенка теперішня влада вже двічі вкрала перемогу. З цього погляду у прийнятому пакеті мають значення лише ці деякі зміни до Закону про вибори президента, що покликані запобігти масовим фальсифікаціям 26 грудня під час переголосування другого туру. Але, як на мене, святкувати перемогу поки що передчасно. Поки що з’явився лише шанс, і не більше, нарешті провести справедливі демократичні президентські вибори. Поки ще розслаблятися рано.
Україні потрібна міцна влада, і ще невідомо, як покаже себе ця парламентсько-президентська модель. Відтак iз політреформою, як на мене, не варто було поспішати, і в будь-якому випадку це потрібно запроваджувати лише після наступних парламентських виборів. Я не дуже вірю в колективну мудрість, що стосується управління. Хоча, можливо, я помиляюсь, і парламентсько-президентська республіка якраз і віддалить нас від усієї тієї Азіопи, що дихає нам у потилицю, з усіма її авторитарними режимами.
Залишається сподіватися, що у новообраного президента таки вистачить повноважень виконати передвиборні обіцянки, побороти в країні корупцію, навести лад в економіці та врешті-решт привести Україну до Євросоюзу та НАТО як гарантії нашої безпеки, до заможного, спокійного життя у злагоді з іншими європейськими народами.
Віктор ШМІГЕЛЬ, депутат Вінницької міської ради:
— Те, що в нас буде парламентсько- президентська республіка, — це, звісно, крок уперед до демократії. Президент, перш за все, — людина, яка може помилятися, тому обмежити її владу де в чому доцільно. З другого боку, повноваження розпускати парламент, призначати голів обласних адміністрацій — це досить потужні важелі в руках майбутнього президента. Але конче необхідна адміністративна реформа на місцях. Теперішні місцеві адміністрації гальмують розвиток регіонів. Вони, на мою думку, знівелювали місцеві ради. Адміністрації необхідно реформувати. Якщо країна почала йти шляхом реформ, то це варто робити послідовно. При місцевих радах мали б створюватися виконкоми, а голів доцільніше не призначати зверху, як проголосував парламент, а обирати на місцях. Виборці такому голові довіряли б, а він був би перед ними відповідальним. Досі в губернатори призначалися люди нові й невідомі в регіоні, а якщо й знані, то, як правило, авторитетом у людей на місцях вони користувались не завжди.
Юрій ВОВК, голова фракції «Наша Україна» в Рівненській міській раді:
— На мою думку, рішення парламенту 8 грудня є в першу чергу перемогою в Україні демократії західного зразка. Нарешті наша держава зробила рішучий крок до Європи, унеможлививши, по суті, подальший авторитарний шлях свого розвитку.
Поки що для українського суспільства політична реформа, за великим рахунком, нічого не означає. Але після парламентських виборів 2006 року обов’язково відбудуться якісні зміни системи влади, які в кінцевому рахунку позитивно оцінять мільйони українців.
Пакетне голосування також дало можливість опозиції домогтися від Президента виконання своїх основних вимог: змін закону про вибори Президента, зміни складу ЦВК та відставки Генпрокурора. Саме такого фінального завершення революції чекали сотні тисяч людей на майданах українських міст. Отже, це їхня заслужена перемога.
Верховна Рада 8 грудня зняла напруження в українському суспільстві, зупинила економічну й фінансову кризу, дала можливість усім зацікавленим сторонам належно підготуватися до виборів 26 грудня.
Сергій ТЕЛЕШУН, професор, президент фонду «Співдружність»:
— Можна сказати, що в результаті «пакетного» рішення Верховної Ради суспільство отримало мир, спокійний розвиток політичних процесів, відсутність силових дій з однієї й з іншої сторони. Водночас воно отримало тимчасовий передих. На жаль. Бо проблеми соціально-економічного розвитку суспільства та політичної трансформації в учорашньому компромісі знайшли лише часткове відображення. Я хочу і для читачів, і для політиків чітко визначити, що таке компроміс. Компроміс — це тимчасове узгодження правил із метою подальшої перемоги однієї зі сторін. Тобто події найгостріше розгорнуться через рік, коли громадяни зіткнуться з менеджерськими діями нової влади, коли відбудеться часткове розвінчання міфів і розчарування. Дуже б не хотілося, щоб очікування побачити нову Україну та новий політичний істеблішмент були підмінені розчаруванням у вигляді невдалих команд, які такими компромісиками розтягли циклічно формовану політичну націю та сьогоднішній політичний момент.
Звичайно, суспільство завжди радикальніше, ніж політики. Бо політики показали вміння домовлятися між собою, не виносячи на суд суспільства, що стояло на вулиці, провідні питання — влади, власності, кар’єрних і корпоративних сподівань основних політичних фігур. Якщо коротко, то у Верховній Раді 8 грудня було укладено «компроміс гарантій» — що відбудуться вибори, що не відбиратимуть власність, що фігури, забруднені неправовими рішеннями, залишаться в системі політичних векторів тощо. З іншого боку, не вирішили основні питання — системного реформування влади, яка буде насамперед інструментом громадянського волевиявлення. Йдеться не тільки про розподіл влади, а й про її ефективність, про місцеве самоврядування, про судову, адміністративну реформи, реформу силових структур... На жаль, усе це залишилося за рамками пакетного голосування.
Я, до речі, зрозумів, чому слов’ян називають духовними та моральними. Ми йдемо на компроміси, спираючись на принципи прихованих домовленостей і прощення. А чому Захід називають демократичним? Тому що демократія базується на верховенстві закону, коли нічого не прощається, а кожний спокутує провину залежно від своїх можливостей дотримуватися закону.
Я думаю, що після повторного другого туру все-таки оберуть нового президента. Природно, сьогодні вже буде цікаве не те, хто ним стане, а насамперед: а) стратегічне мислення цього нового президента, б) яка команда реалізовуватиме його мислення (якщо в цьому значенні він залишиться абсолютно «усеїдним», — це буде одне з розчарувань громадян), в) тимчасові рамки реалізації тих завдань, які майбутні президенти пообіцяли виконати перед громадянами. Від цього залежатиме результат компромісу — або громадяни розвалять цей компроміс, або розчаруються в системі влади, або відбудеться регрес влади на песимістичному настрої частини громадян України, які не побачили реалізації власних політичних амбіцій.
Єдиний, але дуже великий позитив останніх політичних подій у країні полягає в тому, що сьогодні в нас не ті громадяни, які були п’ять років тому, і не та Україна, яка була два роки тому. Сьогодні громадяни починають почуватися суб’єктами політичного процесу, в якому вони, делегуючи свої права, вже намагаються навчитися вимагати їх назад. Тобто в нас створюються основи громадянського суспільства, що намагається разом із журналістами, які є одним із ретрансляторів цього громадянського суспільства, відстоювати свої права. Щоправда, ці зміни поки що не безповоротні. Дуже багато залежить від людей, які взяли на себе відповідальність захищати ці зміни та які в очах громадян є асоціативними представниками цих змін. Це насамперед запитання до Ющенка та його оточення. Найстрашніше буде не в тому, що щось не вдалося цій команді, а в тому, що їхні невдачі асоціюватимуться з невдачами демократії та громадянського суспільства. І тоді доведеться чекати дуже довго — 5—7 років — щоб знову виник цикл революції.
Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ, народний депутат України:
— Безпосередню суспільну користь від прийнятих парламентом рішень кваліфікувати важко. Їх можна порівняти із заспокійливою «пігулкою», яка певною мірою зменшила протистояння, гостроту політичної ситуації в Україні. Я поспілкувався з представниками різних регіонів, людьми різних політичних поглядів, і можу стверджувати, що й на сході й на заході, й прихильники Ющенка, й прихильники Януковича висловлюють полегшення від того, що зробив парламент. Люди зрозуміли, що питання влади буде вирішене не шляхом зіткнення, а шляхом домовленостей, компромісів тощо.
Ухвала закону про особливості застосування закону про вибори президента під час голосування на виборах 26 грудня — безумовний позитив. Хоча говорити про унеможливлення фальсифікацій взагалі було б великою помилкою. Закон про вибори президента був гарний і до цього. Але справа в тім, що наш закон був розрахований на нормальну, демократичну, цивілізовану країну. Якщо ж представники однієї частини політикуму шукають у цьому законі щілини, які б дозволяли фальсифікувати вибори, я взагалі не знаю, який нам закон потрібен...
Відносно конституційних змін перш за все хотів би нагадати, що, згідно з даними соціологічних досліджень, із набору в кілька десятків пунктів проблема політреформи хвилює виборців найменше. Отже, говорити, що реформування Основного Закону якось позначиться на житті простих людей, можна лише з великою натяжкою. Хоча, безумовно, більш чітка взаємодія гілок влади опосередковано впливає на стан справ у суспільстві. Однозначним позитивом проголосованих змін в Конституцію є пропорційна система виборів. Вона дає можливість розвиватися політичним партіям. Прем’єр тепер не буде залежним від настроїв президента. Але є й мінуси в цих змінах. По-перше, це те, що прокуратура одержує функцію загального нагляду. До цього в українській Конституції взагалі не було пункту про загальний нагляд. Це антидемократична норма, бо прокурор не може бути незалежною людиною, нею може бути лише суддя. Цікаво, що представники різних фракцій висловлювалися за вилучення цього пункту. Чому він залишився, для мене загадка. Ще один цікавий момент політреформи: президент набуває права розпустити Верховну Раду не тільки якщо вона впродовж 60 днів не сформувала уряд, але і якщо вона за місяць не сформує коаліції в парламенті. Та яке діло президенту до внутрішньопарламентських справ? Уявімо собі ситуацію: президент, маючи вплив на значну кількість народних депутатів, дає їм команду не вступати в коаліцію. Через місяць парламент може бути розпущений. Таким чином вищий законодавчий орган посаджений на досить серйозний «гачок» президента.
Склад Центрвиборчкому загалом покращився за рахунок порядних людей, які туди увійшли. І я дуже позитивно оцінюю факт, що головою Центрвиборчкому обраний Ярослав Давидович, який є справжнім юристом та фахівцем своєї справи і водночас — порядною людиною. А суміш порядності і професіоналізму завжди дає найкращі результати.
Олексій ПРИСТАЯ, голова Закарпатської облорганізації СПУ:
— В останні роки Закарпаття пережило такі дві руйнівні катастрофічні повені, котрі трапляються раз у століття. Виникли вони через те, що вода переповнила стікаючі з гір малі річки і потічки, й ті грізними потоками понеслися униз. Політична повінь сталася цими днями по цілій Україні. Слава Богу, не понищено жодного маєтку, не забрано ні одного людського життя, а уже прибрано з дороги багато каламутного. Влада весь час робила вигляд, що спілкується з народом, а насправді бесідувала сама із собою чи на Першому Національному телеканалі, чи в державних газетах. Два президенти водили народ по пустелі 13 років, хотіли бути глашатаями, а стали напівімператорами. Хоча ми вже давно є членами Ради Європи, але пагінці демократії тільки видніються із землі. Політичній реформі нарешті дано благословення Верховною Радою і президентом. Надалі партії не тільки змагатимуться за голоси виборців, але й братимуть на себе відповідальність за розвиток країни. Шкода втрачених років, бо наші сусіди — Угорщина, Словаччина — з перших днів відновлення незалежності обрали парламентсько-президентську форму, стали членами ЄС. А Україна буде формувати громадянське суспільство з багатьох азів. Закон про місцеве самоврядування дасть змогу залучити масу людей до управління життям громад, встановить надійний контроль за ходом виборів, унеможливить фальсифікації. Відтепер стрімко розвиватимуться політичні партії, чиновники уже не зможуть робити людей покірними, слухняними.
Наступні парламентські вибори, переконаний, пройдуть уже не під контролем влади, а народу й виведуть наше суспільство на нову демократичну орбіту. Після них Україна зможе взяти курс до ЄС.
Сергій ЛЕПЯВКО, доктор історичних наук, професор Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка:
— Головна суспільна користь від прийнятих Верховною Радою рішень полягає в тому, що нарешті наші політики зуміли домовитись. Їм довелося шукати компроміс і йти на нього, коли зрозуміли, що жодна політична сила не має в суспільстві явної переваги. А примусила політиків домовлятися «помаранчева» революція, і це є головним її досягненням. Існує такий вислів: «Політика — це мистецтво компромісу», і революція навчила наших політиків його шукати. Крім того, український народ показав, що у розвитку своєї свідомості він уже пішов далі політиків. Однак, якщо говорити про «помаранчеву» революцію як таку, то з одного боку вона виграла, а з іншого — програла, тому що провладні структури, проти свавілля яких народ і повстав, підготували собі грунт для збереження свого впливу. І хоча опозиція зі свого боку надіється, що прийняті рішення — це плацдарм для майбутнього наступу, багато учасників «помаранчевої» революції вважають, що вона зазнала поразки. Адже сотні тисяч людей, які стояли на Майдані Незалежності у перші дні після виборів і обличчя яких сяяли щастям, були впевнені у своїй абсолютній перемозі, а цього не сталося.
Якщо говорити конкретно про ухвалені Верховною Радою закони, то, наприклад, внесені зміни до Конституції можуть бути бомбою уповільненої дії, яка вибухне років через десять. Тому що обговорення проходило в кулуарах і ніхто з нас не знає усіх тонкощів цих змін. Якщо вибори до парламенту будуть відбуватися тільки на партійній основі, це позбавить можливості балотуватися мажоритарникам. І це містить загрозу демократії, бо незалежний громадянин, тобто безпартійний, не зможе бути обраний до Верховної Ради, що є порушенням демократичних принципів і, зрештою, Конституції. Мало того, така система вигідна керівникам політичних структур і може бути по-максимуму використана олігархами. Вони будуть просто купувати місця в партійних списках, і це обійдеться їм дешевше, ніж купити мажоритарний округ, тобто самих виборців. Отже, мова йде про те, що може спрацювати груповий егоїзм політиків, зокрема нинішніх депутатів, які пропонуватимуть суспільству тільки себе і не допускатимуть до виборів нові партії та політичні об’єднання. Для нерозвиненого суспільства, такого, як наше, це — страшна річ.
Творці такої системи формування парламенту посилаються на досвід західних країн. Але така система існувала й існує всього в кількох iз них, а в абсолютній більшості країн впроваджена чисто мажоритарна система виборів. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки, які ми знаємо як країну двох партій — Республіканської і Демократичної — конгресмени і сенатори балотуються тільки по мажоритарних округах. Просто під час виборчого процесу кандидати користуються ресурсом і можливостями, які дає їм у своє розпорядження та чи інша партія. Тобто партії просто підтримують кандидатів, які можуть і не бути їх членами. Мало хто знає, що в США не існує загальнодержавних партійних структур. Партії там організовані тільки на рівні штатів, і всі домовленості у них досягаються шляхом консенсусу.
Що стосується переходу України до парламентсько-президентської республіки то це — нормальний варіант, але, щоб остаточно оцінити переваги такої форми правління державою, ми маємо знати точну пропорцію розподілу повноважень. А ми цього знову ж таки не знаємо, оскільки всі подробиці обговорювалися за зачиненими дверима.
