Віднедавна Україну зараховують до сімки найбільш релігійних країн Європи: після Кіпру, де майже 99% людей вважають себе віруючими, Польщі (93%), Португалії (86%), Ірландії (80%), Словаччини (75,7%) та Болгарії (75,2%). В нашій країні віруючими себе вважають 74,7% громадян. Натомість найменше вірять у Бога в Естонії (28%), Швеції (31%), Нідерландах (41%) та Бельгії (43%). Це — дані Європейського соціального опитування, в якому брало участь наше суспільство. Цікавими є не самі цифри, а їхня інтерпретація. Бо, наприклад, з усіх віруючих лише 52% українців кажуть, що «не сумніваються в існуванні Бога», у життя після смерті вірять 42,5% й ніколи або дуже рідко моляться аж майже 47%. Чому ж українці бажають називатися віруючими, що таке віра та що вона дає людині, «Дню» розповіла кандидат психологічних наук, докторант Інституту соціальної та політичної психології АПН України Олена ЛІЩИНСЬКА.
— Коли говорять «віруюча людина», виникає образ людини, яка відвідує церкву. Але виходить, що й атеїст може бути віруючим... У що він вірить?
— Атеїст вірить у правильність своєї картини світу. В житті щось ми отримуємо завдяки досвіду, а щось — завдяки довірі. В нашому житті завжди присутнє те й те, ми мусимо довіряти іншим, бо ми — люди. А людина почувається нормально тоді, коли її картина світу є цілісною й несуперечливою. Кожен з нас має її. Коли виникають суперечності, людина починає шукати відповіді, аби їх закрити. Таким чином віра завжди присутня в нашому житті. Віра є доповненням до нашого експериментального практичного світу.
— Що людині дає віра і що забирає безвір’я?
— Згідно з моїми дослідженнями, 60% українців релігія дає внутрішній спокій, 54% — духовне очищення, 46% — усвідомлення сенсу життя, 23% — почуття впевненості у завтрашньому дні. Думаю, що віра знижує в людини екзистенційну тривогу, тому що для людини дуже важливо знати, що з нею буде далі. Відомий дослідник людського щастя Майкл Аргайл, котрий досліджував віруючих і невіруючих, зробив висновок, що віра допомагає бути щасливим. Вона дає причетність до цілого, дає можливість усвідомити сенс. А сенс життя можна оцінювати, тільки дивлячись на своє перебування зі сторони. При цьому потрібно розуміти, що життя має цінність не тільки сьогодні й не тільки для прийдешніх поколінь, а що воно дає тобі особисто певний сенс. Я називаю це приростом душі. Тобто, сенс людського життя — в прирості душі: ми живемо на цій землі й напрацьовуємо свою душу, тут ми можемо її «вправляти». У світі існують різні ідеологічні системи, далеко не всі вони є конструктивними. З погляду нашого спілкування з цими людьми, які сповідують антилюдську релігію, наприклад, сатанізм, зрозуміло, що це є небажаним, але соціум наповнений людьми, які несуть різні функції, і саме взаємодія різних людей дає умови для розвитку решті. Якщо людина інфантильна, в неї немає досвіду, то аби краще розібратися у світі, вона може потрапити під вплив якихось шахраїв. Це болючий урок, він щось їй дає або трансформує людину. Бажано, щоб життя складалося з різнобарвних аспектів — тоді людина має більше можливості відчути себе людиною, зробити моральний вибір.
— На вашу думку, чому так багато українців різко змінили свій світогляд, адже за радянських часів церква засуджувалася і висміювалася? При цьому трохи більше ніж 20% кажуть, що вони постійно моляться...
— Не потрібно брати радянські часи за точку відліку, бо це дуже невеликий час для історії. Хоч би який ми розкопали історичний період, знайдемо ознаки якихось вірувань. Людина відрізняється від інших істот тим, що в її житті є релігія. Релігійність буває ритуальна й на рівні культурної належності. Люди, які моляться, відвідують церкву, — це ті, які є релігійними на рівні культурної приналежності. В дослідженні, яке проводилося Інститутом соціальної та політичної психології — майже такі ж цифри, які наводили ви: 25% вважають себе релігійними, при цьому вони ходять до церкви, а 60% вважають себе релігійними, але не на рівні обрядів. Крім того, нині існує ще один напрям, який дуже поширюється в Європі, та й у нас — релігійний індивідуалізм. Йдеться про людей, які мають вищу гуманітарну освіту, для яких присутність у житті божественного не є темою для дискусій, вони не мають дуже великої потреби шукати підтримку в громаді, нікому нічого не доводять, визнають свою орієнтацію на Бога та його закони, на цінності гармонійного життя, але вони не епатують, не об’єднуються, не дають інформаційних приводів, а просто всередині свого життя керуються найвищими цінностями.
— Існує такий термін, як «істинна віра». Чим відрізняється справжня віра від марновірства?
— Під марновірством ми можемо розуміти шкідливі стереотипи. Церква ставиться до своєї пастви так, як батьки — до дітей: як правило, священників називають отцями, батюшками, та й Бог називається отцем. Питання в тому, що зріла, доросла, відповідальна людина може взаємодіяти зі світом так, як вважає за потрібне. Святий Августин говорив: «Люби й роби, що хочеш». Але людська спільнота у своїй масі — інфантильна. Тому церква обмежує свободу, наприклад у плані заняття ворожбитством. В першу чергу — для безпеки самої людини: так само, як батьки кажуть дітям не гратися сірниками чи не вмикати електрику без потреби. Тому до багатьох марновірств належать ритуальні дії, які можуть бути небезпечними для людини — краще не робити, ніж експериментувати. Людська інфантильність проявляється в тому, що люди хочуть, щоб було все й відразу, а ще переконані, що світ влаштований несправедливо, бо в них немає того, що є в сусіда. Тоді людина вирушає до якихось «товаришів», які за гроші обіцяють все налагодити. В найкращому випадку людина марно витрачає гроші. Церква ж каже не робити цього, бо так питання не вирішуються. Натомість потрібно розвиватися й змінюватися — тоді зміниться твоє життя.
Часто церква хоче, щоб людина, яка повірила, ніби віддала їй свою совість. Але совість повинна бути завжди з людиною. Її не можна нікому віддавати, як і не можна віддавати відповідальність за неї, за своє життя жодній релігійній організації, громаді чи пастирю. Ніхто й ніщо в світі нас не звільняє від обов’язку бути людиною — ані хвороба, ні старість, ні каліцтво. А це означає, що постійно потрібно напружувати свої моральні якості — це найголовніше. Проблема в тому, що люди намагаються делегувати комусь відповідальність за свою душу — аби самому не напружуватися, бо це важко, енергозатратно. За це вони будуть хорошими адептами церкви... Але людський розвиток буває на рівні фізичному, інтелектуальному і душевному. Можна триматися на певному фізичному та інтелектуальному рівнях, але душевний — це постійна робота, це постійна пульсація. Як казав Лев Толстой, людям тільки здається, що вони будують чи воюють, насправді вони розв’язують етичні проблеми. Тому релігійні провідники мають бути дуже грамотними — щоб могли тримати високу планку людського духовного розвитку й щоб можна було прийти до них, як під парасолю, і розвиватися. Але навіть у цьому випадку людина не може відмовитися від своєї людської сутності, тому що сутність — це розвиток душі. Душа — це ще один орган, над яким потрібно працювати все життя.
— Нині українці найбільше з усіх інституцій довіряють церкві. Це бажання перекинути на когось відповідальність за своє життя, зокрема за свій розвиток і майбутнє, чи це від безвиході?
— Церква — атрибут приватного життя. Думаю, що розчарування у владі, зневіра в тому, що політичні партії зможуть організувати наше життя і вирішувати питання, вплинуло й на це. Але церква — це структура стратегічна, позачасова. Тактичні ж проблеми нинішнього життя є дуже болісними, й саме психологічний захист — уникнення болісних переживань — приводить людей до церкви. Церква завжди складалася з найкращих синів народу, це була елітарна діяльність. Мій колега Павло Бублик зробив дослідження зачатків соціальної психології в Києво-Могилянській та Острозькій академіях і з’ясував, що вже тоді духовенство порушувало дуже багато актуальних питань — щодо ролі особистості в суспільстві, служіння людям, стосунків між людьми. У нас це все було, тому пошуки людини порятунку в місці, де вона найбільше є людиною, думаю, є адекватним.
— Чим можна пояснити, що рівень релігійності в країнах із високим рівнем життя (Швеція, Нідерланди, Велика Британія) є нижчим, ніж в Україні? Чи доцільно робити прив’язку до економічного рівня?
— Існують історичні умови й етнопсихологічні чинники. Північна Європа є більш прагматично та логічно орієнтованою, в них більше здібностей до організації, самоорганізації, а порядок, впорядкованість життя для них мають значення національної цінності. Якщо говорити про слов’янську націю українців, то вона є більш емоційною та сенсорною. Логіки у нас — найменше. Для українців важливі шоу, інтриги, щоб були якісь загадки етичного плану (хто й що зробив, правильно чи неправильно); по-друге, нам притаманна велика інтелектуалізація (я — розумний, бо я це розгадав), а логіка та впорядкованість — наприкінці списку цінностей. Ви запитайте в будь-якого українця, як він вирішуватиме питання — по закону чи через знайомих людей?.. І це відображається у житті.
— Як можна грамотно донести дітям вчення про Бога, виховати їх? Чи можуть зробити це уроки християнської етики?
— Принцип освіти має бути світським. Я аналізувала підручники молодшої школи з української літератури й повинна сказати, що у зібраних оповіданнях дуже гарно відображено етику стосунків. Тому що етика формується не завдяки слову «етика», а непрямими шляхами — підведенням дітей до певних виборів, проблемних ситуацій. Крім того, є сім’я, є традиція, культура, до яких дитина належить. Батьки, наприклад, перед Великоднем печуть паску, прибирають, до роботи залучається й дитина. В цьому немає релігійності. Основне — адекватна соціальність, тобто, якщо людина вихована зі здоровою громадянською позицією, то це вже є підвалиною для майбутньої високої духовності. Все робиться поступово. Духовність — це найскладніша річ, і просто говорити про неї — профанація. Духовність базується на особистісній зрілості, а та — на почутті відповідальності, співчутті, пошуку справедливих рішень. Релігійність формується як елемент культури, до якої залучається дитина. Головне — сформувати в дитині людяність: виховання поважного ставлення до інших, розуміння того, що кожна людина має свою цінність та гідність. Дітей виховує не те, що ми говоримо, а те, що робимо. Таким чином діти виростають схожими на нас. Тому, якщо ти сам не є релігійним, але хочеш, щоб такою була дитина, бо думаєш, що це краще, нічого не вийде... Важливо розуміти, що якщо в радянські часи людина була ідеологічним ресурсом для надзавдань, нині домінуючими стали цінності бізнесу та економіки — людина може стати гвинтиком у економічних процесах. Але ці процеси є вторинними. Первинною ж є людина зі своєю духовністю. Розвиток людини — в її проявах людяності, а не в обслуговуванні певних ідей. Територія людської душі й наших стосунків — це те, що не можна купити-продати. Релігія ж покликана оберігати цю сторону людського життя.
