Таке враження, що в Україні нарешті настала омріяна ера справедливості, повної демократії і процвітання. Громадянське суспільство вже є доконаний факт, а Майдан, ніким не зраджений (навіть саме слово «зрада» все більше й більше відступає на задній план), остаточно переміг. Вітчизняні ЗМІ якщо не наввипередки, то досить охоче розміщують матеріали про мудрість і виваженість останніх рішень Президента і його опонентів, про те, наскільки всі ті круглі універсали сприятимуть національному порозумінню і об’єднанню Сходу країни із Заходом. Та що там вітчизняні... Вже і закордонні газети калібру британської «Таймс» пишуть про те, що відбулося, як про справжнє торжество саме помаранчевої революції. В дружній хор оптимістів уливаються навіть голоси політиків — стовпів Майдану, вони кажуть про незмінність курсу з такою запальністю, що виникають побоювання, чи, бува, не пороблено їм.
Але мене непокоїть інше. Те, що прізвища перших перебіжчиків з табору «помаранчевих», причому з найрадикальнішої його частини, навдивовижу схожі: Зубик і Зубець. Прикметно. І потребує пояснень.
Мій батько, в силу свого чистокровного селянського походження, завжди вірив та й досі вірить у самодостатність хатнього господарства. В тому сенсі, що всі клопоти в домі та в родині, від ремонту приймачів до протирання пилу, варто робити самим. У перелік цих щоденних турбот, принаймні у моєму ранньому дитинстві, входила навіть медицина. Відбувалося це так.
Коли в мене починав хитатися черговий молочний зуб, батько заводив мене у велику кімнату (в нашій старій квартирі було дві кімнати — «велика» і «маленька»), саджав на стілець, і, незважаючи на лемент, починав робити якісь маніпуляції в моєму переляканому роті. Звичайно, мої страхи досягали в цей момент апогею, але батько промовляв буденно-втомленим голосом: «Та зачекай, дай петлю затягну!» Я заспокоювався, і в цей момент батько сильно смикав за нитку, яка, виявляється, вже і так була закріплена належним чином. Звичайно, сльози, звичайно, рев на весь квартал, але мета незмінно досягалася: непотрібний зуб вже бовтався на нитці.
І, що найцікавіше, таким чином батькові вдавалося обманювати мене раз за разом.
Аналогія, як можна здогадатися, нехитра. Слухаю я весь цей цілодобовий оркестр оптимістів, але чомусь у вухах відлунює навіть не какофонія, а громове «Та зачекай, дай петлю затягну!!!»
Та вже затягнули, ескулапи чортові! Тепер чекають, доки ми трохи розслабимось і заспокоїмось. І тоді — смикнуть. Так смикнуть, що мало нікому не здасться. Зубці-зубики, трясця їх матері...
На щастя, ми їм не діти, а вони нам — не батьки. Що не відміняє, втім, запитання: як тому зарадити?
Та дуже просто: наступного разу звернутися до послуг професійних лікарів.
