Що може українська діаспора?

За межами нашої країни проживає понад 18 млн. українців, які відчувають духовний зв’язок із Батьківщиною. Фактично українська діаспора становить третину від нинішнього населення України. Тому зрозуміло, що держава має приділяти належну увагу українцям, які з різних причин опинилися за межами країни. Українські лідери так і чинять: виїжджаючи за кордон, вони заявляють про підтримку закордонного українства. Здебільшого все закінчується їхніми зустрічами з представниками української діаспори й встановленням пам’ятників Тарасу Шевченку чи Голодомору. І на цьому зазвичай все і закінчується. Позавчора Президент України Віктор Ющенко під час зустрічі з представниками української громади Сербії в місті Новий Сад також запевнив, що підтримка закордонного українства була і залишається одним із пріоритетів його діяльності. Він підкреслив, що Українська держава готова надати допомогу українцям, які постійно проживають в інших країнах, зокрема, у здобутті освіти рідною мовою та сприянні доступу до української культури. Щоправда, не відомо, чи сказав при цьому президент, скільки коштів виділено на це в бюджеті країни. Яку роль відіграє українська діаспора в Канаді та Угорщині? Чим українська діаспора в цих країнах може допомогти Україні й якої допомоги потребує сама? Про це читайте нижче.

Як українці Угорщини зберігають свою ідентичність і допомагають це робити нам

У червні 2006 року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою розпочав проект «Відкриймо для України українську діаспору». Підставою для реалізації проекту були результати проведеного опитування, які показали, що громадськість Львова практично не обізнана з діяльністю як громад українського зарубіжжя, так і окремих людей. Вважаємо, що українська діаспора — це інтегральна частина українського соціуму, а її історія, культура, наука — невід’ємна частина історії, культури, науки України.

«ЩОБ БУТИ, ТРЕБА ВІДРІЗНЯТИСЯ»

У передмові до збірки поезій Шандора Петефі в перекладі українською мовою та Тараса Шевченка угорською мовою Ласло Шойом, президент Угорської Республіки, зазначає: «З часів здобуття Україною незалежності історичні та культурні зв’язки угорського та українського народів дедалі зміцнювались. Ведуться дослідження, спрямовані на спільне вивчення деяких подій минулого, виходять у світ видання. Меморіальні дошки та пам’ятники увічнюють пам’ять про визначні історичні події та особистостей іншої країни». «Я певний того, — пише у передмові до цієї ж книги Президент України Віктор Ющенко, — що видання в одній книжці поезій українського й угорського національних геніїв стане яскравою подією у культурному житті України й Угорщини, слугуватиме продовженню такої доброї традиції, як взаємне пізнання наших народів».

У міжкультурному діалозі двох держав упродовж років незалежності нашої держави завжди впевнено звучав голос українців в Угорщині, які є виразником українського інтересу на землі свого проживання, носієм української духовності й культури, народними дипломатами, джерелом знань про Україну. Без сумніву, в українських громадах Угощини, які налічують 5 000 осіб, що об’єднані в Товариство української культури Угорщини та в Державне самоврядування українців Угорщини, не обходиться без співів, танців, вечорниць, Шевченківських вечорів, святкування Різдва та інших свят. Чи може бути інакше, адже це можливість продемонструвати свою українську тотожність і саме в такий спосіб виокремити себе серед розмаїття культур інших національностей (за чисельністю українська нацменшина в Угорщині посідає шосте місце). Проте ця робота — лише невелика, хоча й важлива, частинка того, чим живуть і що роблять наші земляки.

У 1998 році кандидати від українських громад балотувалися в депутати національних самоврядувань, розуміючи, що це відкриває нові можливості для праці, адже в законі про нацменшини, яким керується Угорщина, йдеться про великий спектр прав етнічних громад: від встановлення пам’ятників аж до створення інформаційних передач на державному радіо та телебаченні. 24 січня 1999 року вперше було створено Державний орган самоврядування українців Угорщини. Голосуванням було обрано 15 депутатів із Будапешту, Сегет, Комаром та завершено формування цілісної системи самоврядування українців, діяльність яких вийшла не лише на кількісно новий рівень (загальна кількість національних самоврядних органів українців зросла до дванадцяти, суттєво розширивши свою географію), але й якісно піднялася на вищий щабель. Як зазначає Ярослава Хортяні, голова Європейського конгресу українців, голова Державного самоврядування українців Угорщини, «впродовж 10 років діяльності цих органів ми спромоглися зробити такий обсяг роботи, який можна порівняти з десятиліттями діяльності деяких інших українських громад за кордоном, адже не всі вони мають такі дієві організаційні структури». Покращилося фінансування заходів, з’явилася можливість утримувати більший офіс, створивши невеликий штат працівників, закупити оргтехніку, музичні інструменти, офісні меблі. Наступним кроком було освоєння інформаційного простору: щомісяця регулярно готуються відеоматеріали для передачі «Рондо», щотижня звучать радіопередачі українською мовою.

«Завдяки цьому думка угорців про українську громаду змінилася у кращий бік, — сказала п. Хортяні під час роботи круглого столу у «Львівській політехніці. — Це тому, що з’являється більше об’єктивних публікацій про українців і Україну».

«НЕ З СУМНИХ ОЧЕЙ, А З ПИЛЬНИХ РУК НАДІЯ КВІТНЕ»

Якось в одній із телепередач в Україні наш високопосадовець кинув фразу: мовляв, замість того, щоб займатися захистом прав українців при перетинах кордону та візовими питаннями, ми відкриваємо пам’ятники Шевченкові й таблиці про Голодомор в Україні. Виникає питання: «Чому замість?». Чи це свідчить про відсутність державницького мислення, чи це звичайне нерозуміння необхідності утверджувати нашу українську присутність у світі, в Європі? Утверджувати її різними способами й методами, в тому числі й відкриваючи пам’ятники і таблиці; видавати спільні книги, ставлячи поруч Шевченка і Петефі, й тим самим вводити нашу культуру в європейський контекст. Дозволити світу таким чином пізнати себе. Адже, окрім нас, про це ніхто не подбає.

На відміну від представників нашої влади, це добре розуміють українці Угорщини. Саме тому в Будапешті відкритий в 2007 році за участю двох президентів пам’ятник Тарасові Шевченку. У своєму виступі на урочистостях Ласло Шойом високо оцінив національну самосвідомість української діаспори в Угорщині та зазначив: «Цей пам’ятник має бути ознакою українсько-угорської дружби». Встановлюючи пам’ятники та меморіальні таблиці на землі свого проживання, українці Угорщини не лише відкривають український світ для європейців, але й спонукають нас глибше вивчати свою власну історію та культуру, долучаючись у такий спосіб до процесів формування історичної пам’яті. Чи багатьом в Україні відомо, що вперше альманах «Русалка Дністровая», якому судилося відкрити нову епоху в національно-культурному житті Західної України, був надрукований у Будапешті? «Коли не можна друкувати руської книжки у Львові, то повеземо її до Відня, а коли й там не пустять на світ Божий, то лишається іще свобідна Угорщина», — говорив молодий Маркіян Шашкевич, який добре розумів: щоб бути, треба відрізнятися, пізнавати чужі мови й культуру задля своєї, української.

Так 1837 року в Буді побачила світ «Русалка Дністровая», епіграфом до якої були обрані слова Яна Коллара, одного з найяскравіших представників чеського й загалом слов’янського національного відродження : «Не з сумних очей, а з пильних рук надія квітне». Ця надія проросла в 1998 році, коли Товариство української культури в Угорщині встановило меморіальну таблицю в історичному районі Будапешта на будинку, що тепер стоїть на тому місці, де колись була королівська друкарня (Орсагхаз), з нагоди 160-ліття надрукування альманаху. Чи вірилося колись авторам «Русалки Дністрової», що через стільки років на церемонії відкриття таблиці голова української громади Ярослава Хортяні скаже: «Велика честь припала на мою долю. За коротку мить я зняла з таблиці золотаву пелену шовку. Цей шовк зберігається у Центрі української культури як цінна історична реліквія. Шовк покритий підписами майже всіх присутніх на святі». Як найбільшу реліквію також зберігають українці один із небагатьох уцілілих екземплярів альманаху «Русалки Дністрової».

Ще одне місце української присутності відкрили для нас і світу наші земляки на угорській землі — місто Токай, де перебував Григорій Сковорода від 1744 р. до 1751 р. у складі «Комісії з закупівлі угорського вина» для царського двору. У березні 1998 року українці постаралися, аби меморіальна дошка, присвячена українському філософу й письменникові Григорію Сковороді була урочисто відкрита у славному місті виноробів Токаї. Сковородинські місця в Угорщині ще чекають на свого українського дослідника.

На заходах, які організовують українці, завжди присутні представники різних ланок угорської влади. Це, без сумніву, вияв глибокої поваги до наших земляків, визнання та гідна оцінка їхньої праці. Найвище керівництво Угорської Республіки було присутнє й на відкритті пам’ятного знаку жертвам Голодомору в Україні 1932—1933-х років. Дорога до цієї події була далеко не простою. Ще у 2003 році після тривалої підготовчої роботи 347 депутатів Державних зборів Угорської Республіки одноголосно проголосували за резолюцію, присвячену 70 роковинам штучного Голодомору в Україні. Національні збори Угорщини рішуче засудили будь-які тоталітарні режими, які позбавляють громадян гідності та невід’ємних прав на свободу, назвали Голодомор 1932—1933 років геноцидом проти українського народу. Депутат угорського парламенту від партії молодих демократів (ФІДЕС) Янош Гарѓітаї зазначив: «Памятаю, коли пані голова українського самоврядування Ярослава Хортяні звернулася в комітет у цій справі, то кілька депутатів комісії одразу підтримали цю ініциативу, причому озвучили думку, щоб майбутній захід відбувся, по змозі, на найвищому політичному рівні. Всім нам довелося поборотися за цю резолюцію, адже деякі депутати хотіли відвести вшануванню цієї дати дещо вужчі рамки. Але, зрештою, пані голові вдалося наполягти на сьогоднішньому рішенні. На мою думку, цією постановою можуть справді пишатися Державні збори Угорщини, а я тішуся з того, що ми могли співпрацювати у цьому напрямку».

ДОСУУ на сьогодні є єдиним легітимним представником, згідно з угорським законодавством, у міжурядовій українсько-угорській комісії з питань захисту прав меншин. Завдяки участі у всіх засіданнях комісії, вдалося домогтися чимало. Світ побачив новий двомовний українсько-угорський словник, вдалося відкрити українську бібліотеку, заснувати часописи. Не забувають українці й про вивчення української мови, культури, традицій, організовуючи щорічні молодіжні табори. Добрих справ не злічити...

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕСАНТ ЗА КОРДОНОМ

Українці Угорщини — це живий діяльний організм із чіткою активною позицією, спрямованою на утвердження позитивного образу України у європейській спільноті, налагодження і розвиток міжкультурного діалогу між двома країнами. Успіх справи значною мірою залежить від лідера громади. Ярослава Хортяні — це успішний капітан, який вміло веде свою команду в міждержавному українсько-угорському морі; це приклад людини компетентної, ділової, відданої справі, якою займається. Їй вдалося не лише організувати людей, але й націлити їх на успіх, на перемогу, на позитив. Робота Слави Хортяні високо оцінена не лише світовим українством (вона обрана головою Європейського конгресу українців та першим заступником президента Світового конгресу українців), але й в Угорщині та Україні, про що свідчать високі державні нагороди обох країн як вияв поваги до п. Хортяні та всіх українців Угорщини.

На жаль, досі в Україні немає розуміння того, що ця співпраця повинна розглядатися як державний стратегічний напрямок, який не залежить від зміни персоналій у владі: не встигнувши розпочатися, активна співпраця, спрямована на підтримку українців за кордоном, знов загальмована. У державному бюджеті не знайшлося коштів на реалізацію програми. Немає й розуміння того, що роль світового українства повинна поглиблюватися і спрямовуватися не лише на збереження духовних цінностей, але й на утвердження нашої держави, формування її позитивного образу в світі. По суті, діаспора будує свою Україну поза межами самої України, накопичуючи значний потенціал у всіх сферах: політиці, економіці, культурі, праві, виконуючи функцію своєрідних форпостів України за кордоном. Можна сказати, що Україна вже має свій економічний, політичний, культурний десант за кордоном.

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», ініціатор проекту «Відкриймо для України українську діаспору», покликаний сприяти єднанню українства в Україні та поза її межами, адже українці є однією з найчисельніших (від 10 до 20 мільйонів осіб) діаспор світу. Наше завдання — знайомити українців із життям української громади за кордоном, бо якщо українська діаспора живе Україною, її бідами і радощами, багато вже зробила для її незалежності, — то інакше виглядає справа обізнаності громадськості України про діаспору. Праця колективу МІОК спрямована на розвиток українського шкільництва, на відродження національної культури, духовності, традицій, на зав’язування контактів з українськими об’єднаннями, товариствами, громадами, земляцтвами, освітніми закладами тощо. Ми сподіваємося на те, що наш проект переступить межу Львівщини і впевнено крокуватиме українськими містами і селами.

P. S. Восени 1046 року з Києва в Угорщину прибув зі своєю дружиною Анастасією, донькою князя Ярослава Мудрого, майбутній король Угорщини Андраш І. У прибалатонському місті Тіхань Андраш заснував монастир, виділив землю для православних монахинь, яких привезла з собою із Києва Анастасія. Саме у цьому місці, на прибалатонській вершині гори, біля Тіханьської абатської церкви сьогодні споруджено пам’ятник королю Андрашу та його дружині, українській княгині Анастасії, відкритий стараннями Тіханьського місцевого самоврядування та Державного органу самоврядування українців Угорщини за сприяння Посольства України в Угорській Республіці. Це скульптурна композиція, на якій є напис угорською й українською мовами. За традицією, започаткованою українцями Угорщини, молоді люди, які одружуються у цій країні, несуть квіти до підніжжя пам’ятника королівській парі. До ніг української королеви...

Що спільного між Галичиною і канадською провінцією Альберта

Нещодавно на економічному форумі в Женеві прем’єр-міністр канадської провінції Альберта Ед Стельмах, українець за походженням, розповідав про інвестиційні можливості очолюваного ним регіону. І хоча тема форуму була суто економічною, журналіст «Дня» не упустив можливості розпитати «Чесного Еда», як називають канадці Стельмаха, про імміграційну політику і роль української діаспори в провінції Альберта та українсько-канадських відносинах.

— В Канаді один із найвищих рівнів імміграції в світі. Чи є відмінності в реалізації імміграційної політики між провінцією Альберта та іншими канадськими регіонами?

— Правила імміграції встановлюються на федеральному рівні, але Альберта також працює з державним урядом і за деякими окремими програмами. Одна з них — програма тимчасових зарубіжних працівників. Люди, які іммігрують до Канади за цією програмою, дуже важливі для Альберти. Нам необхідно задовольнити попит на кваліфіковану робочу силу, якої критично недостатньо. Навіть за умов сучасної глобальної кризи та уповільнення темпів економіки, ми прогнозуємо брак 100 тис. кваліфікованих працівників.

У Квебеці, скажімо так, дуже специфічна міграційна політика — вони відкриті для іммігрантів, які розмовляють французькою, або в яких французька — рідна мова. А в Альберті двері відчинені для всіх. І, фактично, сам уряд Альберти є полікультурним і дуже різноманітним: у нас є представники з усіх країн Європи, з Індії, В’єтнаму, Філіппін, Мальдівських островів. Протягом останніх 10 років, населення провінції зросло на 350 тис., і зараз становить 3,5 млн. Ми вітаємо людей з усіх куточків світу. У нас є певна кількість благодійних організацій, які співпрацюють із урядом. Вони надають послуги іммігрантам не лише у великих містах, але й у інших частинах провінції, щоб полегшити переїзд і адаптацію. Ми цінуємо й поважаємо традиції різних національностей. Наприклад, у Броксі, невеликій комуні на сході Альберти, лише працюючі мешканці репрезентують близько 60 країн світу.

—Чим, на вашу думку, Україна може бути цікава для провінції Альберта?

— Багато людей з України приїжджають до Альберти. Основні галузі для працевлаштування та співпраці — це видобувна та обробна промисловість, нафтова і газова, та сільське господарство. А також усі сфери культури та творчості, танці, музика. Програмою канадсько-українського обміну, яка спонсорується Канадською міжнародною агенцією розвитку, передбачаються візити українськи х політиків для вивчення досвіду нашої парламентської діяльності. Приблизно 8 років тому ми сформували україно-канадську законодавчу раду, і люди з України приїжджали до Альберти, щоб вивчити структуру нашого роялті — плати за право розробки надр, ознайомитися з новими нафтовими та газовими технологіями. Своєю чергою, декілька бурових компаній Альберти працювали в Україні. Ми маємо підписані договори про співпрацю з трьома західно-українськими областями, Львівською, Івано-Франківською та Чернівецькою. Українці, які приїжджають до нас, навчаються правил і законодавства Альберти, як встановлюються роялті на нафту та газ. У нас є декілька добродійних організацій. Наприклад, «Освіта», займається медичною допомогою: щорічно ми скеровуємо до України декілька літаків із дитячою допомогою, ліками, медичним обладнанням. Альберта здійснила значну кількість інвестицій в Україну, хоча, останнім часом, ми зіткнулися з деякими проблемами: бюрократія — незліченна кількість дозволів і всіляких паперів, які необхідно отримати для проведення бізнесу в Україні. Це нас трохи стримує, але ми робимо все, що можемо. На жаль, існують деякі проблеми з українським урядом на місцях. Він працює в правильному напрямку, але ми б хотіли, щоб із деякими проблемами було б легше розбиратися.

— Яку роль відіграє в Альберті українська діаспора?

— Українське населення провінції Альберта нараховує понад 200 тис. Українці з Галичини та Буковини і поляки були першими, хто поселився на північному сході Альберти. У ті далекі часи облаштування в невідомій країні було дуже важким: мовний бар’єр, ізоляція, відсутність інфраструктури, доріг, навіть погода була іншою. На великих площах, заповнених лісами, люди повинні були викорчовувати дерева й кущі, щоб обробляти землю. Перше покоління українських іммігрантів було, в основному, селянами. Вони полишили Україну, де в них не було надії, де в них не було власності. Іммігранти практично безкоштовно отримували від уряду Канади ділянки, за умови розпочати на них господарство. Основою успіху першого покоління українців, народжених в Альберті, було навчання. Щоб дістати освіту, вони йшли на великі жертви, але ставали лікарями, юристами, викладачами. Українська громада — частина великої європейської імміграції, яка допомогла Альберті, і вона продовжує відігравати значну роль у прогресі нашої провінції.

— Четверту суботу в листопаді оголошено в Альберті «Днем Голодомору-Геноциду — Днем Скорботи». Тобто цю подію визнано урядом Альберти на законодавчому рівні?

— 30 листопада 2008 року Законодавча асамблея Альберти ухвалила Закон про встановлення Дня пам’яті Голодомору і Геноциду 1932—1933 рр. в Україні. Ми проголосили це геноцидом у законодавстві Альберти. Ми визнаємо великий голод, голодомор, маючи згоду православних і католиків. Мер і Законодавча асамблея приєднуються до українського населення у визнанні цього дня. Необхідно було затвердити це в законодавстві, щоб нагадати світові, через що пройшла ваша країна — українське населення, люди, які померли від голоду. Моя родина, мої діди і бабусі були на той час уже в Канаді, але в нас було багато родичів в Україні. Вони зникли. Ніхто не знає де вони, чи поховані вони, або їх з’їли звірі — це страшно. Молоді парубки і дівчата, але в основному парубки, іммігрували до Альберти відразу після Голодомору і розповідали такі трагічні історії, що важко навіть описати словами. Якби ви могли побачити переживання і емоції, коли ми винесли законопроект на прийняття в Асамблеї! Україна, житниця Європи, така родюча земля, і за тих часів стільки людей померло від голоду! Я сподіваюся, що ми ніколи цього не забудемо.

— Чи залишається в прем’єр-міністра час, щоб брати участь у житті української громади Альберти?

— Безперечно. Я і моя дружина, вже 35 років ми співаємо в церковному хорі. Ми відвідуємо українську католицьку церкву. Наші діти вчилися танцювати українських народних танців. Зараз у двомовних школах викладають і мову, і українські пісні, і танці. Коли я починав навчання, я не знав іншої мови, окрім української. Пізніше батьки померли, і мені ні з ким було говорити українською. У дружини родичі також говорили по-українськи, але коли вона пішла до школи — там була лише англійська мова. Це сьогодні в нас двомовні школи і можна вчити будь-яку мову, а тоді, коли я ходив до школи, суворо забороняли говорити по-українськи і за провину били по голові.

— Відомо, що в Альберті вас називають «Чесний Ед». Звідки таке прізвисько?

— На початку своєї політичної кар’єри на провінційному рівні я працював главою місцевої адміністрації, був опікуном шкільної ради. Було багато роботи, багато проблем із персоналом. Коли мене вперше обрали на відповідальну посаду, я повинен був зі всім розібратися — це було як мер у маленькому окрузі. Звідти мене було обрано членом законодавчої асамблеї Альберти, потім я посідав ряд міністерських постів до обрання прем’єр-міністром провінції. Я завжди гарантував, що все, що ми повинні зробити, — ми зробимо чесно й відкрито. Ми говорили і про добре, і про погане, ніколи нічого не затаювали, і завше були прямими. Ось звідки походить «чесний».

КОМЕНТАР

Юрій ЩЕРБАК, екс- посол України в США та Канаді:

— Від часу набуття незалежності України і встановлення дипломатичних відносин між Україною, США та Канадою у нашому суспільстві, політикумі були надзвичайно романтичні й великою мірою перебільшені очікування щодо співпраці з українською діаспорою. Чогось думали, що це дуже багаті люди, що вони прийдуть і нам допоможуть. Це була абсолютно нереалістична філософія. Насправді, українська діаспора в цих двох країнах трудова і ці люди представляють середній шар середнього класу. Дехто вибився на вищий рівень середнього класу. Там майже немає банкірів, мільйонерів, того, що мають інші діаспори. Це переважно науковці, лікарі, юристи.

Звичайно, спочатку діаспора з ентузіазмом відгукнулась на потреби державного будівництва, запропонували свої послуги. Я часто зустрічався з ними. Це дуже шляхетні і добрі люди, які абсолютно не розуміли, що таке Україна. І це нерозуміння ситуації в Україні та глибини деградації нашої економіки, фінансової системи великою мірою заважало спочатку побудувати нормальні відносини. Великим розчаруванням для української діаспори була неможливість розвивати бізнес в Україні. Спочатку дуже багато представників української діаспори кинулися на Україну в пошуках, не скажу, що легкого заробітку, — просто хотіли вкладати в українських бізнес. Вони наштовхнулися на жахливу корупцію, на байдужість, на перше запитання: а що я з цього матиму? Багато з них постраждали, на їхні фірми були наїзди. У перші роки в уряді було багато радників з діаспори, які потім кудись зникли. На жаль, ми не змогли використати потенціал радників, зокрема інженерів, технологів, які нам пропонували свої послуги. Разом із тим дуже багато корисного було зроблено діаспорою у сфері політичних відносин, зокрема переконання їхніх держав: США і Канади у необхідності мати справу з Україною. Цим займався Український конгресовий комітет Америки і Канадський український конгрес. Це досить впливові організації, з ними рахувалися уряди США і Канади.

Що стосується використання діаспори тут в Україні. То, на жаль, є небагато позитивних прикладів, які б свідчили про те, що представники діаспори дуже адаптувалися тут. Багато представників діаспори працювали в різних американських і канадських міжнародних організаціях, представлених в Україні. Вони знали мову, місцевість і діяли позитивно. Сюди приїжджали лектори з української діаспори. Вони очікували, що українська держава приділить їм набагато більше уваги, ніж держава могла і хотіла. На кожному конгресі закордонних українців, що відбувався в Україні, у своїх виступах представники діаспори вимагали більшої уваги до себе. На жаль, часто це закінчувалося обіцянками українського уряду і більше нічого там позитивного не було.

За радянські часи у нас була організація, яка займалася зв’язками з діаспорою. Зараз такої організації практично немає. А між тим поляки мають організацію «Полонія», яка дуже серйозно займається зв’язками з громадянами польського походження за кордоном. Мені здається, що державі було б варто на це звернути увагу.

Нам потрібно розширювати співробітництво з інтелектуальними колами. Наприклад, у Канаді — з науковцями, перш за все, в Альбертському університеті, де є Канадійський інститут українських студій. В Америці — в Гарвардському університеті також є Інститут українських студій. Очевидно, було б дуже позитивним і корисним, якби наша держава давала їм гранти на вивчення явищ, які нам важливі для розуміння ситуації в діаспорі, в українській економічній політиці або на дослідження різних напрямів розвитку економіки. Цього не робиться.

Мені здається, що дуже перспективними були спільні дослідження українських учених і американських та канадських у сфері медицини, щоб привести в Україну нові методи лікування, нові технології. Українські лікарі працюють у найкращих шпиталях Америки і Канади. Вони мають великий досвід, публікують важливі роботи, зокрема про нові методи лікування. Ще один момент стосується історії. Треба сказати, що українська діаспора в Канаді та США зберегла для нас нашу історію, яка була знищена тут комунізмом. Саме там є дуже багато матеріалів про визвольні змагання українців, революцію 1917—1920-х років, Другу світову війну, Голодомор. На мою думку, потрібно створити окремі проекти по співпраці з тими американськими й канадськими українцями і мобілізації цих інтелектуальних ресурсів інтересах України.