Примітивне латинське слово цензура означає систему державного нагляду за друком і засобами масової інформації. Стаття 15 Конституції України проголошує: "Цензура заборонена". У коментарях до Основного Закону цей гидкий "пережиток минулого", безвідмовний, століттями перевірений засіб для боротьби з інакомисленням тлумачиться як "обмежуючі заходи щодо здійснення свободи слова в засобах масової інформації". Визначення не можна назвати вичерпним, певно, автори міркували так: що таке цензура, знає кожен.
До історії питання
Уперше ідея створення цензури осяяла світлу голову папи Сікста IV, котрий наказав 1471 року, щоб жодна книжка віднині не друкувалася без попереднього схвалення духовних осіб. Настільки вдала думка припала до серця і світським правителям. І упродовж XVI сторіччя цензуру було введено в усіх державах Західної Європи.
У Росії попередню цензуру було введено в XVIII сторіччі. Вона зосередилася в руках Академії наук, однак, унаслідок недосконалості законів і недбалого підходу службовців, носила зазвичай випадковий характер. Пізніше, коли було дозволене влаштування приватних друкарень, цензура перейшла до рук поліції. Та жодних точних інструкцій щодо цього не мала і діяла (як це знайоме!) на власний розсуд.
Попервах за формами контролю цензура розподілялася на попередню і каральну. У Росії початку XVIII сторіччя цензура ділилася на загальну (внутрішню та іноземну) та відомчу (духовну, військову, театральну та ін.). 1865 року було проведено реформу, котра запровадила для низки столичних видань каральну цензуру замість попередньої. Подальші укази, котрі "удосконалювали" час від часу механізм здійснення нагляду, надавали цензорам усе ширші можливості довільного тлумачення положень.
1905 року на хвилі революційного піднесення видавничий люд трохи розслабився і поголовно припинив звертатися за дозволами до відповідних органів. А на першій сесії Держдуми взагалі було внесено проект закону про пресу, в якому пропонувалося скасувати цензуру "безумовно й назавжди". Природно, проект так і не став законом. І вже 1914 року цензура відвоювала втрачені позиції внаслідок ухвалення нашвидкуруч підготовленого Тимчасового положення про військову цензуру. Цим документом скасовувалась попередня цензура і система адміністративних стягнень.
У СРСР цензуру як самостійну установу - лихої пам'яті Головліт - було засновано 1922 року. Перші 15 років вона діяла досить відкрито. Регулярно видавалися збірки чинного законодавства про друк. А ось з 1938 року вже не допускалися ніякі повідомлення про сам Головліт, не кажучи вже про правила, якими він керувався у своїй невпинній діяльності. Так у радянській людині розвивали особливе, безпомилкове чуття на те, що дозволено, а що - ні.
1986 року в інтерв'ю одній із західних газет Михайло Горбачов соромливо зізнався, що цензура в СРСР існує. Чотирма роками пізніше цензуру масової інформації було поставлено в цій країні поза законом. Головліт став називатися Головним управлінням з охорони таємниць і друку (ГУОТ) і втратив право вимагати матеріали, призначені до публікації, для попереднього перегляду.
Методи боротьби з інакомисленням
Конституцією України проголошено свободу слова (Ст. 34) і де-юре цензури більше не існує. Та чи знайдеться сьогодні редактор, котрий, поклавши руку на серце, стане стверджувати, що він не знайомий із цензурою, з жорстким диктатом "телефонного права"? Що йому не доводилося вислуховувати прохання, обіцянки, погрози у зв'язку із статтями, які часто ще тільки готувалися до друку, тощо?
Методи, що використовуються для боротьби з пресою, умовно можна поділити на легальні й нелегальні. До перших можна віднести судові розбирання "про захист честі й гідності". Законне право скривдженої людини. Журналістам відомо чимало таких прикладів. Посадову особу звинувачують у серйозних зловживаннях службовим становищем. Проте - прикра похибка - журналіст поспіхом неправильно назвав, скажімо, посаду... А "звинувачуваний" - як на гріх - виявляється створінням тендітної душевної організації, котре легко поранити. Помилка його сильно зачіпає, і він несеться до суду - з позовом про захист дорогоцінної честі і не менш дорогої серцю гідності. Вимагає відшкодувати моральні збитки. Те, в чому звинуватили його самого, якось відходить на другий план: "ведеться слідство", в "інтересах якого" традиційно нічого не розголошується і про хід якого нічого неможливо дізнатися... А газета відповідає "за всією суворістю". За формою, звісно, правильно: помилився - плати. А по суті, як казав класик, - знущання: адже, за офіційною статистикою, сьогодні в Україні 20% засуджених, котрі засуджені безпідставно. І суддям здебільшого в таких випадків тільки "роблять зауваження". То невже помилка журналіста коштує потерпілому дорожче, ніж судова?
Журналіста, котрий проштрафився, можна також притягнути до відповідальності за наклеп чи образу, а це вже належить до області кримінального права з усіма наслідками, що звідси випливають (Ст. 125, 126 КК).
Так би мовити "превентивні заходи" набувають інколи досить вишуканих, я б навіть сказала, витончених форм. Уявіть, що до вас у двері подзвонила людина в міліцейській формі. Ви відчиняєте, він рекомендується і ввічливо просить приділити йому кілька хвилин. Далі у формі ненав'язливих дружніх порад йде бесіда ось про що. Вашому сину не варто підторговувати наркотиками, викрадати автомобілі і кидати з балкону пакети, наповнені водою, на голови перехожим. Дозвольте, намагаєтесь заперечити ви, мій син ні в чому такому не помічений. Вашій дружині, суворо продовжує гість, не варто підробляти підписи під документами і займатися проституцією. Адже всі ці речі караються відповідно до закону. Ви обурені і розгублені водночас, і вже підсвідомо очікуєте на рекомендації для себе особисто... Звучить безглуздо. Однак подібний факт мав місце в редакції однієї з київських газет. Представник місцевого відділення Служби безпеки України м'яко умовляв головного редактора - мовляв, не варто допускати в газеті публікації статей, котрі можуть бути розцінені як дії, спрямовані на підрив конституційного ладу... Наївно було б гадати, що головний редактор газети не ознайомився із законодавством, яке регламентує роботу преси. Та й, власне, жодних претензій з цього приводу до газети не було, - це так, щоб не забували.
Що ж до відверто нелегальних методів боротьби, то їм взагалі немає ліку: від заморожування рахунків, штучного гальмування передплати шляхом незатвердження ціни на видання до прямого фізичного впливу на співробітників. Є в розпорядженні й цілий арсенал всіляких перевірок: податкової поліції, прокуратури, МВС, Фонду держмайна, КРУ, санепідстанції, пожежників... Про те, як вони проводяться, можна розповідати без кінця. Наприклад, під час перевірки редакції популярної газети на предмет потенційної пожежної небезпеки, пожежники намагалися підпалити ворсоніт, що ним встелена підлога в коридорі. Килимове покриття, як йому й належить, виявилося вогнестійким - полум'я не розгорялося. Пожежники трохи засмутилися, але не розгубилися, зазначивши: ми ж знаємо, що він горить. Горить, панове пожежники, ще як горить, особливо, якщо полити його бензином...
Щодо перевірок "з упередженням" уже писалося-говорилося чимало. Однак, кажучи про "методи", варто згадати, наприклад, про те, чим закінчилася спроба потрапити до будівлі ГоловКРУ депутатів, котрими рухало бажання побачити документальні обгрунтування проведення перевірок недержавних ЗМІ. Передбачаючи маневр супротивника, ті, хто перебував на обложному становищі (ГоловКРУ) не гаяли часу дарма. Біля входу народних депутатів зустрів десь десяток представниць слабкої статі, за легендою - робітниць профкому, котрі займаються виловлюванням тих, хто спізнюється на роботу. Незважаючи на пред'явлені депутатські посвідчення, дами дружно зімкнули лави і грудьми затулили вхід до рідного відомства. У ситуації, що склалася, застосовувати грубу чоловічу силу джентльмени, звісно, не могли. Користуючись цією обставиною, "леді" буквально висіли на тих, хто намагався потрапити всередину. Прорвати "живий заслін" депутатам усе ж вдалося. Однак торжество було нетривалим - з кабінету народних обранців, котрі мали (як з'ясувалося, чисто теоретично) чималі повноваження і виявили цілком законну цікавість, виштовхали в шию. Просто виставили за двері, викручуючи руки. До речі, прекрасні дами й тут виявилися на висоті, допомагаючи спільникам в міру можливостей...
Лячно. Навіть не тому, що, якщо нардепів викинули, наче кошенят, то простого смертного, якщо треба буде, затопчуть без вагань. Лячно тому, що організатори акції навіть не обтяжили себе працею надати легітимності своїм діям, знаючи напевне - і так зійде. Як не завдали собі праці професійно підготувати юридичне обгрунтування для перевірки недержавних ЗМІ - усе там шите білими нитками. Коли в повітрі пахне виборами, тут уже не до морально-юридичних тонкощів...
Невідомий філософ порівнював газети з гарматними пострілами, які повідомляють про небезпеку, з вогнями, що їх запалюють потерпілі від аварії корабля і кличуть на допомогу, до повітряних куль, що несуть вісті із міст в облозі... Проте тому, хто сліпий і глухий за власним бажанням, вони не розкажуть ні про що. А суспільство, яке втомилося від "чорнухи", усе байдужіше ставиться до викриттів, що, можливо, коштуватимуть життя тому, хто написав про них. Так, можливо, правий був дошкульний полеміст Людвіг Берне, котрий писав: "Ієрихонські стіни впали, звісно, від єврейських труб. Та в наш час чудес не буває, і розумна людина повинна соромитися думати, що лемент газет може відкрити хвалену країну свободи"...
