Учора повинен був відбутися аукціон із продажу Одеського припортового заводу. Однак напередодні, як відомо, прем’єр Юлія Тимошенко заявила про приватизаційну відстрочку до урегулювання протиріч між Кабміном і Президентом. «Мені боляче, що Президент зрадив принципи чесної приватизації, що ми сповідували 2004 року... Мегакорупція в країні захищається владою. Бо це підприємство вже поділене корупційним шляхом», — заявила, зокрема, голова уряду. Загалом же події навколо ОПЗ пані Тимошенко назвала «продовженням технології Банкової на знищення уряду та переформатування коаліції». Разом із тим прем’єр резюмувала: «Забудьте про відставку уряду. Демократична коаліція не піде на поводі в кланів та олігархів».
«Перенесення конкурсу з продажу ОПЗ — по суті, скасування урядом своїх незаконних рішень, сприятиме нормалізації ситуації навколо підприємства та позитивно відіб’ється на інвестиційній привабливості країни». Так вустами прес-секретаря глави держави Ірини Ванникової відповіли керівництву Кабміну на Банковій. Хоч як би там було, приватизаційний тест, незважаючи на гостроту питання, коаліціянти здали (поки що). Але чи подолає коаліція, що розривається між двома центрами впливу — урядом, з одного боку, та Секретаріатом Президента — з іншого, серйозніший бар’єр — конституційний? Прем’єр Тимошенко, схоже, не збирається відмовлятися від затвердження в парламенті бютівського варіанта нового Основного Закону країни з нахилом до парламентаризму. У Президента Ющенка, як відомо, абсолютно інші види на форму та зміст нової Конституції. Чи стане Верховна Рада заручницею конституційних воєн, і чи може питання внесення змін до Основного Закону країни спровокувати проведення позачергових виборів до парламенту, — поцікавився «День» серед усього іншого в доктора історичних наук, професора кафедри політології, наукового директора Школи політичної аналітики НаУКМА Олексія Гараня.
— Минулого тижня, перебуваючи з офіційним візитом у Великій Британії, у той час як парламент був заблокований депутатами від БЮТ, Президент заявив, що демократична коаліція «має свій ресурс, політичний потенціал і майбутнє». Ви можете погодитися з такою оцінкою?
— У принципі, потенціал у коаліції був спочатку, однак, я вважаю, ним не скористалися. Якби загальна коаліційна позиція була узгодженою, якби Секретаріат Президента не розглядав прем’єра як конкурента на майбутніх президентських виборах, коаліція могла б багато що зробити для країни. Але річ у тім, що Секретаріат вибрав модель критики, до того ж неконструктивної критики, уряду. Ідея проста: уряд не має досить повноважень і, відповідно, ефективності, оскільки, по-перше, у нього немає широкої підтримки в парламенті, по-друге, йому постійно вставляються палиці в колеса. Таким чином, можливості уряду обмежуються, і разом із тим на Кабінет Міністрів лягає вся відповідальність за негативні тенденції у країні. Розрахунок простий: галопує інфляція — відповідає уряд, не виплачуються своєчасно внески Ощадбанку — відповідає уряд тощо. У цій ситуації перед Тимошенко стоїть дилема: йти в опозицію або ж працювати з обмеженими повноваженнями? Але річ у тім, що перед тим, як піти в опозицію необхідно відшукати і морально-політичні, і юридичні підстави, оскільки при нинішній Конституції гранично складно з формального погляду переформатувати коаліцію і, відповідно, змінити склад уряду. Навіть якщо, умовно кажучи, коаліція розвалюється, то, згідно з діючою Конституцією, уряд залишається в статусі «в.о.» до формування нової парламентської коаліції. А зараз створюється модель: і ні те, і ні се.
— Мені як громадянинові цієї країни, відверто кажучи, хотілося б визначеності: так усе ж — Президент працює з цим урядом чи ж уряд настільки поганий, що повинен піти у відставку? Якщо уряд повинен піти у відставку, то в Президента є конституційна можливість внести це питання на розгляд парламенту (ст. 87 Конституції). Це розв’язало б питання, оскільки БЮТ пішов би в опозицію, а Президент сформував коаліцію з тим, з ким він хоче. І було б зрозуміло: хто за що і хто з ким. І було б нормальне змагання напередодні президентських виборів. Але очевидно, що в такій зрозумілості немає зацікавленості, і тому залишається така, м’яко кажучи, туманна ситуація.
— Але зрозуміло, що така ситуація невизначеності, туманності навряд чи може продовжуватися тривалий час. Коли, на ваш погляд, настане розв’язка?
— Політики та політологи говорять про осінь. Але насправді, крім дискусійних поточних моментів (Фонд Держмайна, Одеський припортовий тощо), є певна довгострокова стратегія. І тут питання полягає в тому, які все ж довгострокові інтереси ключових політичних гравців? Я гадаю, що в цьому значенні в Тимошенко позиція досить сильна, оскільки вона може змагатися і за посаду Президента, і за більшість у ВР. В Ющенка ситуація складніша, бо нині він програє п резидентське змагання і, аналогічно, в нього немає сильної парламентської сили. І ніякий ЄЦ не буде йому надійною опорою. Тому я не виключаю, що сторони можуть навіть в умовах конфронтації приймати взаємоприйнятні рішення. Якщо, наприклад, відбувається конституційна реформа, що збільшує повноваження уряду і парламенту, але Президент залишається в статусі гаранта Конституції, то, можливо, тоді Тимошенко може пообіцяти Ющенку підтримку на майбутніх президентських виборах. Але зараз, на мій погляд, Ющенко не хоче сприймати таку схему. Знову-таки йому підкидають плани, що, мовляв, рейтинг Тимошенко впаде, і він вийде як ключовий кандидат від основних елітних груп. Однак на цей момент це виглядає фантастикою.
— Складається враження, що зараз у коаліційному таборі діє правило: й разом неможливо, і нарізно ніяк. На ваш погляд, що є чинником стримання від остаточного коаліційного розриву для представників БЮТ і НУ-НС? Вони бояться зробити перший крок у цьому напрямі через побоювання виявитися зрадником Майдану?
— Дійсно, я гадаю, що ніхто з учасників нинішньої коаліції не хоче брати на себе таку ініціативу. Щоправда, мені здається, тут йдеться не стільки про Майдан, скільки про ті обіцянки, що були дані виборцям під час торішньої виборчої кампанії. І цей факт, до речі, — свідчення того, що виборчі обіцянки й лозунги щось таки означають, оскільки люди спостерігають і роблять висновки. Крок до розвалу коаліції дійсно може бути сприйнятий негативно. Хоча, якщо це робитиме Тимошенко, я вважаю, вона зможе пояснити своєму виборцю причини такого рішення, оскільки вона з 2005 року послідовно працює зі своїм електоратом. Але разом із тим ми розуміємо, що і Секретаріат, і Партія регіонів цим би скористалися, заявляючи, що Тимошенко просто не в змозі виконувати прем’єрські функції. Плюс до цього правова конструкція, закладена до нинішньої Конституції, не дозволяє робити навіть логічні кроки. Допустимо, прем’єр дійсно подає у відставку, як це буває в багатьох країнах, але в нинішніх умовах це жорстко пов’язано з формуванням нової коаліції і обмежує ймовірність відставки.
— Як ви вважаєте, чи дійсно пакет так званих антиінфляційних законопроектів був причиною блокадної тактики депутатів від БЮТ чи, як говорять у кулуарах, істинний мотив — небажання допустити прийняття присяги суддів КС за президентською квотою, щоб вони не заблокували конституційні ініціативи «біло-серцевих»?
— Так, говорили зокрема й про те, що так представники БЮТ блокували прийняття присяги суддів КС за президентською квотою. Я вважаю, що річ не тільки в пакеті антиінфляційних законів. Потрібно дивитися ширше, оскільки ситуація зайшла в глухий кут.
Ми бачимо з обох сторін різкі випади. Але, знаєте, коли голова Секретаріату Президента пише статті про майже фашизацію, це вже переходить усі можливі й неможливі межі. Після заяви Ющенка про те, що Балога виконує суто технічні функції, ми не можемо навіть списати це на особисту думку Балоги. Проте, він виступає з такими гучними звинуваченнями й концептуальними заявами. Або, наприклад, Фонд Держмайна. Мені здається, ситуація, що склалася з перипетіями навколо ФДМ, вельми показова. Ось, скажімо, не подобається кандидатура Портнова. Але так чіплятися за Семенюк, яка є одіозним прикладом усього негатива, пов’язаного з ФДМ... На мій погляд, це складно аргументувати навіть з морального погляду.
Або взяти указ Президента про «невиїзних» губернаторів. Тут узагалі коментарі зайві. Загалом же процес прийняття рішень у країні заблокований. Дійсно, є два центри, що регулярно приймають конфліктні і суперечливі рішення.
— Що, на вашу думку, криється за цією ширмою: президентські вибори, чи це людський чинник, а саме — політичні ревнощі Президента Ющенка?
— Варто зазначити, що проблема лінією «Президент — уряд» існує не тільки при прем’єрстві Тимошенко. Аналогічна ситуація була й під час прем’єрства Януковича. З політичного погляду те протистояння було дуже небезпечним і в результаті воно призвело, як відомо, до дострокових виборів, оскільки дійсно було очевидно, що Партія регіонів намагалася монополізувати владу. Нині триває протистояння лінії «Президент — прем’єр» і, відповідно, перетягування канату. Тут важливо зазначити, що електорат Ющенка та Тімошенко сильно перетинається, і це загострює конкуренцію. Плюс безумовно, і особистісний чинник.
— Сьогодні найбільша коаліційна фракція БЮТ активно просуває ідею парламентської республіки. Їхні колеги з НУ-НС, а також особисто Президент, критикують соратників прем’єра за те, що, мовляв, їм нову Конституцію писав пан Медведчук. Але мова навіть не в авторстві, оскільки це окрема тема для розмови. Йдеться про те, чи готовий український парламент (якщо подивитися на його діяльність останніх років) узяти на себе таку колосальну відповідальність?
— Знаєте, я дуже негативно ставлюся до тієї ролі, яку зіграв Медведчук, і мені не хотілося б, щоб ця людина якимсь чином поверталася до української політики. Так, свого часу Медведчук у своїх інтересах проштовхував парламентську модель. Тоді я належав до числа тих експертів, які заявляли, що ідея парламентаризації направлена на обмеження влади майбутнього президента, яким тоді, що було очевидно, ставав Ющенко. Що необхідно було зробити? Необхідно було ухвалити рішення про те, що призначення прем’єра відбувається за результатами виборів, і що Президент не може відправляти прем’єра у відставку автоматично. Це потрібно було зробити. За це, до речі, виступали і демократи, і сам Ющенко. Але напередодні тих конституційних змін демократи казали, навіщо забирати в демократичного президента повноваження, якщо цей президент може провести важливі для країни реформи?
А що показала практика? 2005 року, коли в Ющенка були більш широкі президентські повноваження, він цим не скористався належним чином. Чому? Це окрема тема. Але факт залишається фактом: 2005 року радикальні реформи не були запущені, хоч у суспільстві була підтримка. Далі ми бачили, з одного боку, постійні вагання Президента, з іншого, Секретаріат Президента перебирав на себе урядові повноваження.
У будь-якому випадку, незалежно від прізвищ політичних лідерів, концентрацію влади в одних руках необхідно обмежити. Тому виникає запитання: як рухатися далі? Суто президентська модель навряд чи нам підходить (до речі, вона не прижилася в Європі). Таким чином, необхідно вибирати між змішаною і парламентською моделями. Але де проходить грань між змішаною моделлю і парламентської — сказати складно. Наприклад, поляки вважають, що їхня модель є парламентською, хоч президент у них обирається шляхом всенародного голосування. У нас часто апелюють до Франції, де дійсно є сильний президент і прем’єр, який спирається на парламентську більшість. Однак французи синхронізували ці вибори, і фактично останні роки при владі перебуває одна політична сила. І Франція — єдина країна в Західній Європі, що має модель сильного президента, який є частиною виконавчої влади.
Я зараз вважаю, що на цьому етапі нам би підійшов варіант, схожий на польську модель, коли виконавча влада в руках Кабінету Міністрів, а Президент виконує функції гаранта, а також грає важливу зовнішньополітичну роль. Тобто, якщо ми кажемо про парламентаризацію, то все одно повинен бути баланс, оскільки не можна допускати монополізації влади одним органом.
— Пан Турчинов прогнозує, що до кінця року Україна отримає нову Конституцію. Це, з урахуванням загостреної конституційної конкуренції між різними політичними силами, на ваш погляд, реальний прогноз?
— Тут є два моменти. Перше: ініціювати і провести конституційні зміни напередодні виборів дійсно складно, оскільки кожний приміряє нову Конституцію на себе. Друге: в умовах, коли ми не знаємо, хто виграє президентські, а хто парламентські вибори, це може підштовхувати й еліти, й представників експертного середовища до вироблення збалансованого рішення. У принципі, сьогодні всі бояться монополізації влади в руках однієї політичної сили. І досвід після 2004 року продемонстрував, що така практика в умовах України не працює. Однак спокуси можуть бути. На мій погляд, Президент здійснив помилку, коли, створюючи Національну Конституційну Раду, заявив, що проект Конституції, розроблений цим органом, можна винести на референдум в обхід парламенту. У результаті, відповіддю на це і стали заяви керівництва БЮТ про те, що, мовляв, ми візьмемо і абсолютно легітимно проголосуємо конституційні зміни в парламенті.
На мій погляд, по-перше, після рішення КС шлях референдуму в обхід парламенту закритий, по-друге, з нинішнім рейтингом Президента виходити на всенародний референдум — ризиковано. Конституційні домовленості БЮТ і Партії регіонів? Такий варіант цілком можливий, однак усе ж у нас у країні багато значить і експертна, і громадська думка, тому суспільство потрібно аргументовано переконувати, чому й для чого це зроблене. Ми пам’ятаємо, що одним із ключових аргументів неприйняття суспільством змін 2004 року було саме те, що політики без урахування народної думки ухвалили своє рішення. Тому навіть якщо й буде конституційна домовленість двох ключових сил, цю домовленість необхідно ще морально-політично легітимувати. Легітимуюючим інструментом може стати, наприклад, референдум. Крім того, і Президента бажано (і можливо) зацікавити в таких змінах.
— Ви сказали, що з нинішнім рейтингом Президенту не варто виходити на референдум. А чим, на вашу думку, пояснюється очевидна рейтингова трагедія і Президента Ющенка, і його політичної сили?
— Знаєте, мені як історику, цікаво, як майбутні історики цього періоду оцінюватимуть Ющенка. Я гадаю, що однозначно за ним буде визнана роль у демократизації України і той факт, що країна отримала не авторитарний режим, а свободу. З іншого боку, це період невикористаних можливостей. Крім того, Ющенко не зміг виразно пояснити свою позицію електорату: він постійно вагався, в той час як, скажімо, Тимошенко дотримувалася однієї лінії. Так, і в неї були вагання (всі ми пам’ятаємо голосування за закон про Кабінет Міністрів 2006 року), проте вона чітко доносила своєму електорату меседжи. А Президент вагався (весь час вибираючи між союзом із БЮТ та широкою коаліцією), а сьогодні президентська сторона зайняла позицію конфронтації. У результаті, ми не маємо реальних зсувів, і люди втомилися. Іноді виглядає так, що Президент видає бажане за дійсне й часом допускає помилки на рівному місці. Наприклад, недавня заява про те, що Україна отримає асоційоване членство в ЄС уже у вересні поточного року. А щодо пропрезидентської політичної сили, то головна помилка полягала в тому, що Народним Союзом «Наша Україна» вирішили управляти адміністративним методом. «Наша Україна» часто не мала своєї власної політичної позиції, заявляючи вустами своїх представників, що вона — пропрезидентська сила. Вибачте, але визначення «пропрезидентська сила» — це не політична позиція. Вічні вагання «Нашої України» і призвели до електоральних, рейтингових втрат. Хоча, відверто кажучи, дуже шкода, оскільки в 2002—2005 роках здавалося, що це перспективний і цікавий проект.
— Днями пан Луценко заявив, що на одній із закритих зустрічей нашоукраїнців із Президентом, Віктор Ющенко заявив, що вибори в Києві повинні стати Сталінградом для Тимошенко. Відштовхуючись від цієї тези, як ви оцінюєте роль і вагу столичної виборчої кампанії: чи дійсно ці вибори розглядаються як стартовий майданчик для президентства або все ж це — ілюзія?
— Якщо такі слова дійсно були сказані Президентом, то Луценко відразу після цього повинен був би встати і заявити про це вголос. Зараз же це виглядає не зовсім зрозуміло. Що ж до ролі та ваги київських виборів, то, знаєте, я б не переоцінював і не недооцінював би їх. Прикро, що демократичні сили так і не змогли об’єднатися. Замість того, щоб викласти урок корупціонерам, вони дають Черновецькому новий шанс. Прикро не тільки те, що немає єдиного кандидата на посаду мера, але й те, що конкурують блоки, які називають себе демократичними, але при цьому ще більш розсіюють електорат: наприклад, парламентський список «Народної самооборони» розпався на три частини (оскільки з’явилися блоки Катеринчука та Омельченка). Тому вибори в Києві — не просто не використана демократами можливість, але й мотив для розчарування людей. Єдине, на що я покладаю надії, так це на те, що наш народ виявиться розумнішим, ніж про нього думають політтехнологи.
— У Комітеті виборців України допускають зрив виборів. Наскільки це реально?
— Про такі сценарії дійсно говорять. Але я особисто вважаю, що якщо демократи сильні, вони повинні не шукати підстави для невизнання підсумків виборів, а їх вигравати.
— Можливо, корінь політичних і, відповідно, економічних потрясінь останніх років — вибори. То в нас планові парламентські вибори, то позапланові...
— Якщо говорити про дострокові парламентські вибори-2007, то вони, на мій погляд, були виправдані. Інша річ, що знову-таки демократи не скористалися й цим шансом, наступивши так на граблі вже втретє (вперше — 2005 року, вдруге — 2006-го, коли не змогли сформувати коаліцію). Зараз ситуація складається так, що нові дострокові вибори в парламент можуть стати неминучими. Хоча мені здається, що в суспільстві вже накопичилася певна психологічна втома.
— А дострокові й «термінові» вибори, на ваш погляд, дають якийсь результат щодо очищення політики чи це вибори заради виборів без відчутних результатів?
— Поки люди не розчарувалися в політиці і політиках, вибори дійсно виконують функцію очищення. У цьому значенні важливими були вибори минулого року, бо, по-перше, вони показали — монополізація влади неможлива, а по-друге, були покарані соціалісти, а це дуже важливий урок для інших. До речі, на мій погляд, саме це стало причиною відмови «Нашої України» після цих виборів від широкої коаліції. Так що ці вибори були виправдані й дали результат. Інше питання, що цим шансом не скористалися.
— Сьогодні багато хто з експертів говорить про необхідність омолодження української політики, мовляв, прийдуть до влади люди, свідомість яких не «засмічена» совковими ідеями і все в нас буде добре. Чи можна з цим погодитися?
— Омолодження еліт — неминуче, воно відбувається в будь-якій системі. Але коли складається враження, що все купується і все продається: і в політиці, й у науці, й у сфері освіти, це, безумовно, деморалізує суспільство. У нас була надія на очищення влади 2004 року, меншою мірою 2006 го і 2007 років. Однак колипредставники практично всіх провідних політичних сил тією чи іншою мірою демонструють зразки кон’юнктурної поведінки, це може призвести до деморалізації електорату. Всі вибори останніх років, на мій погляд, відбувалися на ентузіазмі 2004 року. Люди вірили в те, що їхній голос може реально щось змінити. Як буде далі, сказати складно. Нинішні вибори в Києві можуть призвести до розчарування виборами як до способу змінити ситуацію. У будь-якому випадку, ми повинні продемонструвати і політикам, і суспільству, що не все купується і не все продається.
