Не хочу здаватися цинічним, але йдеться про Україну. Точніше, про довгоочікуване парафування угоди про політичну асоціацію й зону вільної торгівлі з Україною, яку сторони можуть підписати 19 грудня в Києві. Але можуть і не підписати. Янукович, після чергової порції зауважень, публічно заявив, що, мовляв, якщо ЄС не хоче, то й ми візьмемо паузу. За цією заявою приховується не стільки особиста образа, скільки намагання продемонструвати виборцям особисту твердість і послідовність, а заодно перевірити, чи міцні в європейців нерви. Нічого гіршого Президент не міг заявити, але, зважаючи на всі попередні слова й дії, ця заява не здається дивною. Цього разу м’яч на полі європейців і рішення, хоч яким би воно здавалося незручним, має бути прийняте у Брюсселі.
Перед тим як зважити, що Європа здобуде, якщо погодиться на парафування угоди, погляньмо на те, що робить підписання цієї угоди таким незручним для єврократів.
1. Попри політичний характер процесів над опозиційними політиками, постійну зміну «правил гри», або того, що називають «погіршення демократичних стандартів», найбільшу складність у лідерів ЄС викликає те, що це рішення має бути геополітичним. А ЄС устами своїх експертів і дипломатів заявляє, що не керується геополітичними міркуваннями у здійснені зовнішньої політики. «Рішення про те, чи хоче Україна бути в ЄС, має бути прийняте в Україні», або «Ми не можемо вирішувати за Україну», - приблизно так висловлюються європейські дипломати й експерти, коли мова заходить про підписання угоди з Україною. Тобто європейцям «заважають» ліберальні цінності.
Насправді суперечності між геополітичним рішенням і ліберальними цінностями немає. Більшість, якщо не всі рішення про розширення ЄС, були геополітичними, особливо ті, що стосувалися вступу Румунії й Болгарії. Але тоді, як і у випадку приєднання десяти нових членів у травні 2004 р., ці рішення були «впаковані» в ліберальну обгортку про возз’єднання Європи. Заяви подавали країни-кандидати, їм виставили умови, вони їх виконали, або рухалися в напрямку виконання, їхні лідери демонстрували політичну волю, а Росія не змогла втримати ні «старих», ні «молодих» європейців від об’єднання. З Україною справа виглядає інакше. Тут уже йдеться про потенційне розширення ЄС, і вплив Росії на ключових гравців в Україні значно більший, як і на певну частину європейських. Росія послідовно здійснює кроки в напрямі реінтеграції пострадянського простору й на всіх рівнях намагається переконати Захід, що умовна червона лінія між «зонами відповідальності» проходить по західному кордону Білорусі й України.
Проблема в тому, де ця межа проходить у свідомості ключових гравців ЄС. Якщо більшість із новоприєднаних членів ЄС не проти, щоб вона проходила по східному кордону України й Білорусі, то в Берліні та Парижі – не зовсім «за». Якщо ж, як запевняє голова представництва Фонду Аденауера в Україні п. Ніко Ланге, «російська політика Німеччини далека від того, щоб укладати змову проти України», то зараз саме час це продемонструвати.
2. Європейські дипломати не хочуть дати Януковичу нагоди присвоїти собі звання «євроінтегратора», скористатися можливістю похизуватися на фото з представниками ЄС, в той час як Тимошенко у в’язниці. Про це один американський професор написав дуже чітко. Не хочуть – то й не мусять. Угода може бути парафована без помпи, як технічний документ, а саміт можна провести як робочу зустріч.
Щоб подолати свої сумніви, європейські чиновники повинні зробити одну просту річ - відділити людину від проблеми. Проблемою є не Янукович чи Тимошенко. Проблемою є Україна, тобто майбутнє 46-мільйонного народу. Але діалог потрібно вести з Януковичем і його оточенням. Психологічно це буває важко навіть досвідченим дипломатам. Але тільки-но європейські урядовці пригадають це просте правило ведення переговорів, дійсність зміниться й рішення не здаватиметься таким складним.
Отже, якщо у ключових європейських столицях наважаться визнати, що Європі вигідно, щоб Україна була «прив’язана» до ЄС, бо ж мови про вступ поки що немає, то тим самим вирішують три завдання, які не суперечать ліберальним цінностям.
По-перше, ЄС отримує можливість хоч якось впливати на поведінку теперішньої владної команди. Парафування угоди відкриває шлях до ратифікації, але лише за умови виконання резолюції Європарламенту від 27 жовтня 2011р. Янукович змушений буде шукати виходу з пастки, в якій він опинився після судового процесу над Тимошенко. У разі невиконання «домашнього завдання», проведення «брудних» виборів, ратифікації не буде. Про це європейські дипломати можуть прямо сказати Януковичу в Києві. Тоді спокуса присвоїти собі роль євроінтегратора обернеться провалом, подальшою втратою внутрішньої підтримки й поганим стартом на виборах 2015року.
По-друге, парафування угоди може допомогти європейцям визначитися з межами Європи, і що більш важливо – визначитися з «червоною лінією», або взагалі прибрати її зі свідомості. Включаючи Україну до ментальної мапи Європи, європейські консервативні еліти подолають власні стереотипи й виявлять єдність щодо ставлення своїх народів до України й українців. Опитування, що проходять час від часу в країнах ЄС, переконливо свідчать, що більшість європейців прихильно ставляться до вступу України в ЄС.
По-третє, економічні переваги, які отримає ЄС від включення України в зону вільної торгівлі, зафіксовані в угоді. Крім того, за умови поступової інституціоналізації політичних та економічних правил гри в Україні перед європейцями відкривається великий ринок, можливість пом’якшення власних демографічних проблем із допомогою освічених працелюбних християн, що поділяють європейські цінності.
Таким чином, парафування угоди нічого не коштує Євросоюзу, не суперечить ліберальним цінностям, але накладає зобов’язання на Януковича. Все, що європейці можуть зробити в Києві, - це підштовхнути Україну на «свою орбіту». Політичне тяжіння ЄС стане більш відчутним у Києві, й через 10 - 15 років ЄС і Україна можуть виявитися готовими до зближення.
Росія, яка відповідно до ліберальних цінностей має асоціюватися з мільйонами демократично налаштованих громадян, а не з нафтою, газом і Путіним, також виграє від успіху України. Успіх «старшої сестри» допоможе «молодшій» визначитися зі своєю ідентичністю, кордонами й роллю у світовій політиці.
Перераховані переваги не є життєво важливими для ЄС, особливо в короткостроковій перспективі. В теперішньому стані союз може не морочити собі голову з Україною. Але якщо емоції знову переважать, а спрощений підхід затьмарить перспективи, то втрати можуть бути більш відчутними.
Пауза в діалозі з Україною може обернутися збільшенням активності сьогоднішніх очільників Кремля, які не обмежені ніякими цінностями в забезпеченні власного виживання. Непідписання угоди в Києві буде подарунком Путіну, якому потрібно буде менше аргументів, щоб спокушати Януковича вступом до Митного союзу. У випадку «сповзання» України на російську орбіту, авторитарний режим у Росії зміцніє, як і авторитарні тенденції в Україні. Період між парламентськими і президентськими виборами буде критичним для України. В цей час соціальне невдоволення посилене політичною фрустрацією від відсутності прогресу у внутрішній і зовнішній політиці, може вийти з-під контролю влади, і тривалий занепад може змінитися хаосом.
Наведення порядку в недемократичній, багатомільйонній країні на кордонах ЄС може стати дуже відчутним у Центрально-і Східноєвропейських країнах. Потік нелегалів, контрабанди, криміналу або всього, що визначається як загрози для soft security, легше попередити, ніж стримати. В останньому випадку кордони ЄС мають стати ще щільнішими, що вже зовсім буде суперечити універсальним ліберальним цінностям.
Збільшення тиску буде викликати опір, що може закінчитись ізоляцією Януковича й підштовхуванням його до шляху, яким пішов Лукашенко. Заручником у цій ситуації є Україна – український народ, який є постгеноцидним суспільством і страждає від недолугого українського керівництва й негнучкості Заходу.
Хоч бізнес-інтереси «донецьких» суттєво суперечать політичним інтересам Кремля, євразійський стиль комунікації набагато ближчий Януковичу, ніж європейський. Єдине, що заважає спілкуватися росіянам та українцям на найвищому рівні, це комплекси. Росіяни не можуть позбутися ледь прихованої зневаги, зухвалості й цинізму у відносинах з українцями, а останні – комплексу меншовартості у взаєминах із росіянами. Можливо, це чисто наполеонівський комплекс теперішніх власників Кремля, а може, й залишок великодержавної традиції відносин з українцями. Отже, якщо напруга між Януковичем і європейцями виявляється на ціннісному рівні, то напруга у відносинах із росіянами – на особистісному; вона, схоже, часто бувала приспана за допомогою спільного культурного коду і впливу на слабкі місці кожного політика.
Януковичу здається, що він може виграти на балансуванні між Заходом і Росією. Проте гра, яку ми спостерігаємо останнім часом, ведеться не між Януковичем, Заходом і Росією, а між Заходом і Росією, в якій Україна є трофеєм, а Янукович – м’ячем. Не зумівши відділити людину (Януковича) від проблеми (України), західні політики ігнорують золоте правило переговорів. З Януковичем, хоч який би він був, потрібно продовжувати діалог, щоб не дати Путіну можливості перехопити ініціативу. Втягнувши Україну в Митний, а потім Євразійський союзи, Росія отримає величезний ринок, контроль над стратегічними комунікаціями і прямий вихід на Захід, а Путін – образ «собирателя земель» і пожиттєве президентство. Центр прийняття рішень із Києва поступово перенесеться в Москву. Росія набуде більшої геополітичної значущості у відносинах із Китаєм, США та ЄС і відтягне власний занепад ще на років 30 - 50.
А що ж Захід? Захід, разом із російською нафтою й газом, отримає біля своїх кордонів величезну нестабільну територію, яка в інших умовах могла б і далі відігравати роль геополітичного клапана. Стабільна й контрольована Україна могла б стримувати не так тиск Росії, як ті ж загрози для європейської «м’якої безпеки». Для Прибалтійських країн, Польщі, Словаччини, Румунії й Болгарії ці виклики стають особливо відчутними, що вимагатиме нових витрат на ущільнення кордонів і не тільки.
ЩО ЗАХІД МАЄ ЗРОБИТИ, ЩОБ НЕ ВТРАТИТИ УКРАЇНУ?
1. Відділити людину від проблеми, тобто продовжувати діалог з Януковичем, хоч яким би важким цей діалог здавався.
2. Парафувати угоду про політичну асоціацію з Україною з чітким переліком критеріїв ратифікації. Потім використовувати угоду як засіб тиску на Януковича й на всю теперішню владу напередодні парламентських виборів 2012р.
Ці два кроки – це заохочувальні дії, або «пряники». Якщо ж українська влада буде продовжувати водити європейців за носа, залишається план «Б», або санкції, але санкції на проти країни, а проти тимчасової української влади.
У Києві європейські дипломати можуть прямо сказати, що у випадку «брудних» виборів:
1. Угода не буде ратифікована, і вся відповідальність падає на Президента.
2. Українські урядовці, власники дипломатичних паспортів, утратять можливість безвізових поїздок до ЄС, а паспорти залишаться дійсними лише для дипломатів. Натомість громадянам України варто спростити процедуру й вартість отримання шенгенських віз. Цей крок, як влучно зауважив той же американський професор, має бути сприйнятий із розумінням українською владою http:www.worldaffairsjournal.orgblogalexander-j-motylwhat-should-europe-....
Виставляючи вимоги щодо дотримання демократичних стандартів, європейські чиновники не хочуть зрозуміти, що Україна –не Польща, не Естонія чи навіть не Румунія. За роки спілкування з Кучмою, Ющенком, а тепер Януковичем уже був час зрозуміти, що коли в Києві кажуть «так», це може бути не зовсім так або ж зовсім не так. Але неспроможність налагодження стосунків з Януковичем може дорого коштувати самим європейцям.
