У молодості мені неймовірно подобалося, коли мої жінки засинали в мене на плечі. Інколи, прокинувшись раніше своєї подруги, я боявся поворухнутися, щоб не сполохнути персикову довірливість її шкіри — щоки на моєму плечі, грудей біля ребер; безтурботного пушку в мене на стегні. Я завмирав, як тоді мені здавалося, у передчутті пристрасті. Хоча, радше, в передчутті шляхетної й безвідплатної сили, яку Господь доручив кожному нашому серцю. Сили, яку розтринькуємо так легко й безглуздо. І, прокинувшись якось самотньої ночі, розгублено думаєш, куди ж поділися твої весни, твої вірші, твої надії, твої вершини, твої безлюдні лункі й безпечні тротуари, твої річкові бризки, твої нескінченні зорі, які ти так полюбляв лічити, задерши голову.
У моєму будинку живе кошеня. Зранку воно застрибує до мене на ліжко і, влаштувавшись поруч, засинає, поклавши свою маленьку пухнасту й довірливу мордочку мені на долоню, наче на подушку. Я прокидаюсь і боюся поворухнутися, щоб не сполохнути його ніжність. Завмерши, лежу в тиші й думаю про зими.
№230 01.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
