Вишнівчик. Селище колишніх цукроварів і буряківників, операторів ферми великої рогатої худоби. Найбільший населений пункт Чемеровецького району, звідки «у період окупації німці ешелонами чорноземи вивозили». Хмельницька область. Нудна осіння мжичка. Розбита дорога. Ранні сутінки. Праворуч — крамниця. «Ходімо з’ясуємо, як забезпечується зразковий торговельний сервіс для трудівників селища», — іронізує мій попутник, місцевий. Переступаємо поріг «точки». Тут тихо, наче в хаті, де мрець.
За прилавком — працівниця споживчої кооперації середніх літ. Довкола прилавка — гурт молодиць. «Журбу розганяємо. Вдень ще сяк-так, а надвечір, коли вимикають світло, то хоч вовком вий — душа в’яне та плаче», — охоче відказує котрась із гурту. Бібліотекарка, дружина цукровара. Тяжкий смуток блукає вбогим «обов’язковим» асортиментом товарів, тулиться до закутків крамниці.
Якась невимовна туга в очах молодої «працівниці культурного фронту». Невже знічев’я тут, навіть без хліба додому піде? «Без хліба», — відказує. Цукроварню, де 152 роки поспіль, навіть у війну, варили солодкий продукт, у цьому сезоні не запустили. На фермі худобу давно перерізали. Поля не зорали. Ні роботи, ні виручки. «Є виручка! — Крамарка сердито висуває шухляду, показує на одну-єдину гривню. — Вторгувала з початку тижня», — згадує...
Йдемо далі. Там, ліворуч, «дивиться» на дорогу розбитими вікнами лазня. Туди вечорами не йдуть чоловіки наших співбесідниць. Куди ж вони йдуть?
№215 10.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
