Ми й незчулися, як швидко зійшов сніг і тепле сонечко зарядило нас оптимізмом. Тільки й промовляємо: «Таке повітря, і додому йти не хочеться». Як паростки первоцвітів, з’являються плани, розрахунки, перспектива. Аж дивно згадувати, як ще якихось три тижні тому, дивлячись лише під ноги і зрідка по боках, та аж ніяк не вгору, по-спринтерськи долали маршрут із дому-транспорт-робота-транспорт-додому. Нині ж усе на краще — і небо нас вабить, і на землі погляд шукає перші зелені стебельця. Та ба — на клумбах більшість бачить переважно відразливі наслідки життєдіяльності «людей розумних» у вигляді потворного килиму з недопалків і всілякого сміття. Де серед такого «біорозмаїття» бідним проліскам пробитися... Утім, мені пощастило. У нашому дворі зразковий двірник. Він щодня сумлінно вимітає та прибирає всі «спогади» про веселий вечір тих молодих і не дуже мешканців, що й у ці ще не дуже теплі вечори вже сидять і зачудовано «слухають весну», іноді так, що всьому будинку не спиться. І я щодня вдячна йому за чистий ранок — із незаплямованим краєвидом і маленькими першими листочками тюльпанів за вікном. Не знаю, коли відзначається день представників цієї професії, чи є такий взагалі, та я святкувала б його кожного березня. Бо коли «спадає полуда» засніженої чистоти, саме ці санітари вулиць рятують від разючого бачення вітчизняної, м’яко кажучи, неєвропейськості в побуті. Адже поки не ясно, коли в нас гасло «Сортуй сміття!» стане доречнішим, аніж просто «Прибери за собою!».
