16 квітня
Київ у квітні — сонячний, ніжний і чомусь так нагадує про раннє дитинство. З під курток і шапок, немовбруньки, які розпускаються, почали показуватися людські обличчя. І за певного збігу обставин вони, обличчя, чужі й холодні, раптом нагадують про літні зірки, тепло багаття і блиск очей навпроти.
Я стою на зупинці, й шум дороги вже не так дратує, як узимку. Здається, машини стали тихими, водії вічливішими, а пасажири привітнішими. Мене потихеньку наповнює любов до життя, позитив змінює зимову меланхолійність. На додачу до всього доброго зупиняється моя маршрутка: вона переповнена, але мені все одно. «Ех! Як добре жи…», — мій справді весняний настрій стрімко зник. Молодий чоловік зачепив мене рукою, смачно вдаривши по носу. «Вибачте», — перелякано пропищав він. «Нічого», — засмучено відповідаю я.
Ось тобі й весна! «Хоча б телефончик попросив!» — продовжила я свої роздуми, виходячи з маршрутки. Двері зачинилися, і машина, блимнувши червоною фарою, поїхала далі. А десь там, за перехрестям, метушилися громадяни… Такі різні, але однакові у своєму прагненні до романтики.
