Мiсяцiв три тому мого товариша забрали на пiдвищення — прокурором в один із районiв. Вiн запрошував до себе кiлька разiв, аж поки дороги, нарештi, привели мене до райцентру. Вийшовши з вокзалу й обминувши кiлька будинкiв, запитую в зустрiчної жiночки, як знайти прокуратуру.
— Далеченько вам iти. Отако прямо аж до повороту, потiм лiворуч буде тунель пiд колiями, а як далi — там запитаєте.
Перевiвши очi з вулицi, де снiг хлюпав уперемiшку з талою водою, на свої чобiтки, що дослужують уже шостий рiк, я махнув рукою й мовив скорiше собi, анiж спiврозмовницi:
— Краще подзвоню, щоб вислали машину...
— О, то ви, мабуть, великий начальник, — тон голосу мiняється.
— Та хiба ж я схожий на великого начальника?
— Нi, — жiночка окидає мене поглядом i впевнено резюмує, — ну, тодi ви друг прокурора!
У вiдповiдь на проникливiсть тiльки усмiхаюсь, i вона продовжує:
— Кажуть, що строгий. Вже кiлька тижнiв, як треба до нього йти у справах, а я боюсь. То вiн дуже строгий?
— Чому строгий? Просто справедливий.
Кiлькадесят метрiв, якi йдемо поряд, вона щось подумки прораховує, а на прощання ще раз запитує:
— То ви правду кажете, що вiн справедливий?
— Правду!
І на її обличчі я прочитую: за цi хвилини вона вирiшила для себе щось дуже важливе.
