1 березня
У Житомирі ховали колегу, головного редактора обласного радіомовлення Василя Остапчука. Помер він раптово — хто в 43 роки чекає смерть? — у своєму робочому кабінеті. Серцевий напад, нікого поруч — і нема Василя. Зібралась журналістська братія на прощання, і хоча прийшли не всі, але ті, хто був, сумували щиро. Ми з ним не були друзями й навряд чи були однодумцями. І дороги наші вже давно не пересікались. Але, слухаючи його ранішні репортажі, я раз у раз відчував подих тепла та легкої іронії, яка супроводжувала навіть буденні на перший погляд коментарі. Василь був відомим жартівником, навіть видав п'ять книжок, головним чином гуморесок... Його мати, проста селянка, на похоронi не плакала, тобто навряд чи її голосіння можна було назвати плачем. Мені зараз важко передати ті слова, які вона примовляла, крім: «Синочку мій, синочку дорогий!» Але знаю, що ніколи раніше такого голосіння не чув. Це був скоріш жалобний спів, що зберігся з часів наших далеких пращурів. Від нього віяло диханням багатьох віків праісторії українського роду, його сподівань і повсякденних особистих драм. І Василь у своєму гуморі скоріше інтуїтивно, ніж свідомо, відтворював генетичний код своїх або, що одне і те ж, наших предків, тільки в радісній, а не трагічній іпостасі.
