23 лютого
Мій дім — моя фортеця. В містечку, де я живу, цей девіз стає все більш розповсюдженим. Один із атрибутів житлових «фортець»-багатоповерхівок — неприступні металічні двері з кодовим замком.
У нашому під’їзді бомж Вася вряди-годи підночовував. Тепер не підночовує — замок, код. Свої — знають, чужим — зась. Тому двері в нашій «фортеці» уже півроку на замку. Хто там тупоче, набирає складний код, матюкається на чім світ стоїть — нам байдуже. Голова будинкового комітету каже: «У нас усі вдома» й суворо наказує мешканцям, щоб двері були завжди зачинені. Авжеж, ми як ті англійці — статечні та незворушні. Знати нічого не знаємо. Аби в нашій оселі порядок: тепла батарея опалення, борщ у каструлі на плиті, дружина в халаті на дивані. На решту начхати.
Та ось — зима, сніг, мороз собачий.
Іду ввечері з роботи додому. Підходжу до під’їзду — а двері прихилені, не на замку. Наступного дня те саме. А ще через день Васю зустрів — він мирно похропував на сходовому майданчику шостого поверху, підмостивши під голову бувалий у бувальцях речмішок. Дива та й годі!
…Недавно зустрів голову домового комітету.
— Привіт від Васі!
— Та нехай, поки морози. Крім того, дітлашня, бува, код забуває. І в мене самого пальці як закоцюбнуть, то поки ті цифри понатискаєш...
Отже, поки що «фортеці» в нашому містечку відміняються.