16 лютого
Це слушно, ми живемо в світі співіснувань. Народжуватися, виживати та помирати, звісно, доводиться поодинці. Тут уже нічого не вдієш. Щось у цьому житті доводиться робити й самому. У скрутні хвилини здається, що в цьому й полягає все життя, вся його суть. Проте народитися у світ можна й незліченну кількість разів, коли відчуваєш усю його невимовну та неописану дивовижність, красу та глибину. Вижити серед собі подібних ти можеш незліченну кількість разів, коли зрозумієш, що навіть дуже близькі тобі люди незмірно багатші за твоє уявлення про них. Відроджуватися ж у людській пам’яті можна й нескінченно, якщо смерть твоя буде не від випадкової зовнішньої причини та не з власного бажання, а хоч якимсь відсвітом, відблиском того Минулого, що зовсім не є буденним етапом розвитку нашого сьогодення, а саме є висновком, результатом незліченної кількості етапів розвитку і самодостатнє саме в собі. Усе безвихідне й зникає без сліду, коли людина самотня. І все обов’язково відроджується та повторюється знову в єдності людини з навколишнім світом, іншими людьми та нашим Минулим!
