1 лютого
Мої колеги-пенсіонерки розповіли, що за вихідні скинули з себе декілька років — каталися з онуками на санчатах, ходили на лижах. А коли санчата поламалися, то показували дітлахам методи спускання з гірки часів свого повоєнного дитинства «на всьому» — аж до застосування господарських тазиків, які так завзято й гучно торохтять, викликаючи захоплення у тих, хто з’їжджає і в тих, хто спостерігає за тим, що відбувається.
Тим паче, зима зробила подарунок: і сніжок є, і морозів поки що ще не було. У мене також є і санчата, і лижі, і гірка недалеко, і бажання... Але... канапа, телевізор, книжка, кухня... І чому така апатія — тому що я така ледача чи тому, що внуків немає? Будучи оптимісткою, сама себе заспокоїла — з’являться онуки, тоді відкриється друге дихання, і вперед... А поки що треба відіспатися. І ще. Вже вкотре підтверджую свої спостереження: старість — це не кількість років, це стан душі!
