27 січня
У натовпі головне — це зберігати спокій. Як внутрішній, так і зовнішній: став і стій тихо. Сцену під час інавгурації поставили так, що люди постійно переміщалися в пошуках місця, звідки буде видно хоча б екран. «Стійте! — кричали ми, щосили стримуючи натиск. Ви там не пройдете, там також натовп!». «Нас штовхають ззаду!», — відповідали «передні» коротко. «У нас на певний час домовлено», — бубоніла габаритна тітка, активно штовхаючись ліктями. «А я хочу вийти», — усміхаючись, заявив чолов’яга років п’ятдесяти і спокійно, наче танк, попер на співгромадян. Але це було ще нічого. Збоку почала насуватися компанія молодих хлопців не дуже інтелігентного вигляду, повних рішучості пройти крізь нашу юрбу, що і так роздиралася суперечностями — частина сусідів прагнула вперед, а частина — намагалася пройти назад. «Хлопці, не треба, ви нас задавите!», — змолилися представники слабкої статі. «Не пропустимо, скільки можна ходити», — заявили чоловіки. «Стінка на стінку!», — із захопленням вигукнув глава компанії. Здушили так, що потемніло в очах, свідомість почала втрачати. Мене врятував хтось із чоловіків, пропустивши до нерухомої частини «стінки». Звідкись чулися крики «валідол!», комусь стало погано. І пригадалося, як дивувалися ми останнім часом єдності і толерантності української нації. На майдані Незалежності не натовп, а народ — мудрий, свідомий, милосердний не лише до ближнього, а й до представників табору «ворога». Наступлять на ногу — тисяча вибачень, штовхнуть — дві тисячі. Але революція закінчилася, і хто опинився на головному майдані країни замiсть мудрого і милосердного народу!
