16 жовтня
Він лежав не эстетично. Безпорадний, переляканий дідусь, який ледве, ніби рятівне заклинання, повторював домашню адресу, немов намагаючись достукатися до натовпу, що простував повз нього. Він лежав прямо перед входом до якоїсь адміністративної будівлі, з мутного віконця на нього байдуже дивилася вахтерша… І ніхто з цілого світу навкруги не захотів розчути слів — назву вулиці, номер телефону…
Ми також були сторонніми йому, але не змогли пройти мимо. Викликали «швидку», поки все та ж сама вахтерша кричала на нас, стверджуючи, що всім зараз погано і не можна допомагати кожному зустрічному. Дочекавшись машини, яка довго не їхала, ми вирушили за названою ним адресою, аби попередити рідних. Але його донька запевнила, що ніякої проблеми немає, «татові завжди буває погано на вулиці, нічого, виживе».
Все це було давно. І історія давно забута. Але в пам’яті залишилися налякані здивовані очі, забути які важко. Ось якими ми бачимо їх сьогодні — нескінченний біль, суцільний смуток, розгубленість, страх. Ми ні в чому перед ними не винні. Ми й не можемо бути винні. Ми не можемо щоразу помічати їх, — адже у нас так багато справ. Ми не повинні весь час поступатися їм місцем у транспорті, — ми втомлюємося, і у нас багато роботи. Ми не в змозі викликати їм «швидку» по мобільному, за який самі платимо. Ми не можемо весь час бути з ними поряд, адже у нас «своє життя».
