29 вересня
Десь у Німеччині залишилася блузка, вишита Марією Сидорук із села Чапля Летичівського району. Або й не залишилася... Гай-гай, скільки ж то літ відтоді минуло! Епоха — від її молодого та аж до похилого віку. Хоча Марія й досі тримає голку та нитку у своїх натруджених руках. Кладе на полотні радість і журбу. Життя своє прожите вишиває хрестиком і гладдю на рушниках, подушках, скатерках...
Тоді ж, коли вона була молодою й здоровою, гриміли гармати. Марію відправили в товарному вагоні на невільницькі роботи. Взяла із собою голку й нитку. Одначе вишивати остарбайтерці не випадало. Лише напередодні визволення, коли бауер і бауерка були геть стривожені, розгублені невідомістю, що невпинно насувалася на багнетах, взяла й вишила за одну ніч блузку для їхньої малої дочки.
По часі стерся із пам’яті візерунок на тій блузці. Одначе вона, Марія Сидорук, ніколи не забуде вираз обличчя бауерки, коли та прийняла від остарбайтерки це рукотворне диво. То було сум’яття, поєднане із здивуванням, почуттям провини рабовласниці в момент істини. Нарешті побачила живу душу — невідому, незбагненну, страдницьку.
— У нашому селі всі вишивають, — тихо мовить Марія. Стоїть біля хвіртки. Озирається довкола. Тихо в Чаплі. Пороз’їжджалися по португаліях-італіях дівчата й молодиці. Чи мають там час, щоб вишивати?.. Либонь, колись культурологи вітчизняні візьмуться за цю сумну, та все ж цікаву роботу — дослідження впливів сучасних роксолан на естетичні погляди іноземців, на відкриття ними України. Історія має властивість повторюватися. Давнє й відоме спостереження чомусь згадалось у оту мить, коли спливла на поверхню ця чомусь досі незапитана подробиця із життя Марії Сидорук з «глухої» Чаплі...
