29 липня
Iшов дощ. У тролейбус зайшла років двадцяти дівчина і сіла навпроти мене. Вона натиснула кілька кнопок на мобільному телефоні й засунула його в кишеню. Її щоки почервоніли від гарячих сліз. Вона закрила очі, щоб нікого не бачити, нічого не помічати, та час від часу витирала сльози, які падали на її одяг і розтікались по ній плямами. Мені дуже хотілося запитати у неї, що сталося, чимось їй допомогти. Але не насмілилася щось їй сказати. Вийшовши з тролейбуса, дівчина купила у старенької бабусі сигарету, запалила її та попрямувала без парасольки не обминаючи брудних калюж, мабуть, борячись iз тим, що творилося в її душі.
По склу збігали дощові струмочки, вмить пригадалися і свої негаразди, що «швендяли» за мною протягом усього дня. Раптом у тролейбус зайшли хлопець з дівчиною. Їм, мабуть, по сімнадцять. І почали розмовляти чистою, барвистою українською мовою. Це була чи не єдина радісна подія за увесь день. І хоча підслуховувати чужі розмови недобре, якось запам’яталася фраза того юнака. «Знаєш, — говорив він дівчині — усе, що відбувається у нашому житті, не є випадковістю. Значить, так треба». Я подумала про ту дівчину, про свій прожитий день... Значить, так комусь було треба?
