15 липня
Нещодавно нагрянула подія, яка, напевно, абсолютно нецікава більшості, але яка змусила мене змінити тверду думку, яка формувалася протягом 19 років...
Я побувала в стінах, де вершиться доля нашої держави — у Верховній Раді України. Повірте, там працюють люди, якi нiчим не вiдрiзняються від нас, «смертних». Зблизька все втрачає свій образ вищості і таємничості. Костюми народних депутатів так само мнуться, які в будь-кого, хто необережно сів. Вони старіють і втомлюються, про що свідчать зморшки на їхнiх обличчях, які так старанно ховають відеокамери. Як справжні українці, люблять поїсти, про що свідчить масове переміщення людей підчас перерви до буфету. Там смачна кава.
А зала, де проходять засідання... Це взагалі фантастика! Досить-таки маленька! Навіть складається враження, що простягнеш руку і доторкнешся до когось iз народних обранців. Уявляєте, Україна вважає, що Верховна Рада — це розкішні, безмежні простори, ледве не в позолоті, а насправді усе розміщено компактно, але без тісняви.
Події, які відбуваються у Верховній Раді, чомусь нагадали мені добре відпрацьовану виставу. Чому б це раптом?
