8 липня
В обличчях навколишніх часто бачиш вираз похмурої приреченості, начебто вони мають брати участь у телегрі «Чинник страху».
Елементарна ввічливість повсякденного спілкування зникла з міської культури, погоджувалася я із заміткою в якійсь місцевій газеті на цю тему. «Як же так, перестали вітатися люди, які мешкають під одним дахом!» — засмучувалася я.
Якщо так, перебудову почнемо з себе. Вирішено — незалежно від міри привітності моїх сусідів, з усіма вітатимуся. Зі спадковими алкоголіками, які кидають сміття прямо з вікон; із собачниками, чиї вовкодави без намордників із диким гавканням кидаються під ноги; з підлітками, яким для спілкування вистачає 30 матюків; з тими киянами в першому поколінні, які відкривають двері ногою, яким культура спілкування потрібна як ескімосу панамка, і, нарешті, з чималою кількістю приємних людей, які просто розчинилися серед вищеперелічених категорій.
І як ви гадаєте, що в мене вийшло з операцією «Здрастуйте!»? Вже за тиждень більшість сусідів звично вітали не лише мене, але й одне одного. Як мені здалося, із задоволенням повертаючись до невідчутної, але такої потрібної атмосфери доброзичливості.
Нас справдi робив жорстокими цей період боротьби за виживання. Але наряджені й перекошені фізіономії не можуть бути символом процвітання. Відроджуючи економіку країни, потрібно не забувати й про повернення на обличчя усмішок.
