6 липня
Вранці йду на роботу. Шлях пролягає через імпровізований базарчик. Якийсь дядько продає черешню і яскраво-яскраво червоний томатний сік. Зупиняюся. Брати — не брати? Ось, якби у мене було три життя, одне я б точно прожив тут заради наших помідорів. Але ж батьківщина їхня — Америка. Чудеса, та й тільки!
Наші, кращі у світі українські помідори — і родом з Америки... Європа до Нового часу й не знала, що це таке. І з чим його їдять. Може, земля наша містить у собі щось хімічно-невідтворне ніде? Чи повітря? Або вода, незважаючи на всю свою забрудненість, якась особлива? Ну, гаразд, треба поспішати далі. Та й усе це стосується помідорів. А до їх масової появи на прилавках ще як мінімум місяць. А тут усього лише якийсь минулорічний сік. І раптом... чую вирішальне для мене: «Дружина ваша знайде, що з ним робити. Якщо вона українка». Беру...
