19 травня
Нам ніяк не можна спокутувати свою провину, тому що її немає. Нібито немає. Тільки чомусь буває дивовижно боляче, коли у тата знову тиск, а мама так зворушливо намагається допомогти в наших проблемах і отримує різку відповідь, що у нас уже інші часи, що вона просто відстала від життя. Вони — не минуле покоління, ні. Ми винні якраз у тому, що називаємо їх так. Поки вони є в нашому житті, у нашому серці, вони не можуть бути минулими. Нам не треба допомагати всім і кожному, нам би тільки прийти додому раніше, розповісти щось безтурботне, поділитися. Нам треба тільки бути з ними поряд, доводячи цим, що ми є для них. Це начебто такі дрібниці, а їм нічого й не треба, окрім цих дрібниць. У кожного з нас просто не повинно бути «свого» життя і «чужого» — воно у нас одне на всіх, спільне. І якщо йдуть вони, тоді й ми також ідемо. Поки хоча б один із них живе поряд iз нами, нам треба постаратися запалити в його очах хоч якусь іскру. Це запорука і нашого майбутнього. Інакше залишиться поставити одне лише запитання, перефразовуючи Достоєвського: коли їх завтра не стане, що ж я буду?
