25 лютого
Мала подругу-однокласницю, з якою душа в душу прожили найкращі юнацькі роки, з якою разом учились на філфаці КДУ, з якою ні разу не посварилися ні вві сні, ні наяву, ні в листах, які писали одна одній завжди рідною мовою, коли вона, вийшовши студенткою заміж за осетина, що вчився в Київському політехнічному інституті, поїхала жити з ним на його батьківщину — спочатку в Цхінвал, де виховали зі своїм Кочієвим трьох синів і де на все чорнобильське літо 1986 р. приютили гостинно мою доньку-першокурсницю, як рідну дитину, а потім у Владикавказ, де збудували дім, із вікон якого видно Казбек.
Минулої осені моя Оленка несподівано померла від інсульту, й поховали її біля підніжжя Казбеку. І тепер наш кум-осетин, який 30 років поспіль читав мої українські листи, мусить писати нам листи сам. Звичайно ж, пише їх російською. Та як ми були здивовані, що вже в другому листі він попросив: «Пиши мені листи українською мовою, я звик до них, і мені приємно їх читати».
