11 листопада
Їду в автобусі вечірнім містом. На зупинці до салону ввалюються двоє п’яних молодиків і падають на заднє сидіння. Чути тупу балаканину впереміж з лайкою.
— Хлопці, ваші квитки, — каже до них кондукторка. У відповідь їй летить мат.
— Ей, ти, заєзжая! — кричить далі тверезіший з двох. — Та ти знаєш, шо я — пєрвий парєнь в Будапєштє? Мєня знаєт вєсь Кієв, мєня в Москвє знают!
Плюнувши спересердя, кондукторка ховається до кабіни водія.
«Пєрвий парєнь» змінює тему.
— Москва, — кричить він на весь салон, — Москва — ето крутой город! А Кієв — сєло галімоє! Здесь нікого нє рубят, нє убівают... Кієв — ето сєло галімоє! Я завтра єду в Москву!
Коли п’яниця прокричав це вдруге й втретє, до нього схилився високий хлопець з гуцульськими вусами.
— Слухай, собако, — він взяв «оратора» рукою зі слідами мазуту за вухо й потягнув догори. — Ще раз погано згадаєш Київ — ребра тобі тут порахую, зрозумів?!
«Північний гість», вмить протверезівши, потягнувся слідом за своїм вухом.
— Понял, больше нє буду! — забелькотав він, на наступній зупинці схопив свого «дружбана» за плече й вони хутко викотилися з автобуса.
— Боягузи, — кинув їм услід «гуцул», витираючи об штани пальці, якими тримав чуже малинове вухо.
