29 листопада
Атланта. Прощаємося із привітною й теплою землею — теплою в прямому й переносному значенні — за вікнами осінь, а термометр фіксує майже 80 за шкалою Фаренгейта (26 о С). Службовець привітно запитує: «Додому? Як тут почувалися?» Наостанок «виблискую» своєю англійською й відповідаю прислів’ям: «У гостях добре, а дома краще». Він погоджується й раптом питає: «Вам треба допомога сина? Можу дати йому перепустку, аж до виходу проведе». «Так- так», — в три голоси сказали ми. Це ж радість — ще понад годину будемо разом. Син провів аж до телескопічного трапа, по якому ми прямо з холу пішли у величезне черево Боїнга-777. Спасибі службовцю цього аеропорту.
А мимоволі ми згадали, як рік тому син вилітав на навчання. Та треба ж трапитися такому: травмував ногу, наклали гіпс. Прошу в Борисполі: дозвольте, поможу сину бодай iз сумками в зоні контролю, ось мої документи... «Ні! — відрізали категорично. — Тільки службовець-носій із спецперепусткою може це зробити». Ледь знайшли такого. Заправив: «150 гривень». Зійшлися на 100...
Ось я й думаю: ну що ж ми за народ такий, такі нечуйні, готові «здерти» де можна й не можна. Прости нас, Господи, таких...
