25 листопада
Старість сама по собі — штука сумна. І сум цей навіть не у відсутності зубів і тремтячому відображенні в дзеркалі.
«Синок, ось мiй документ... — старенька на кінцевій зупинці простягає маршрутниковi посвiдчення учасника Великої Вітчизняної. — Ти вже вибач, але мені дуже треба поїхати... Я би вдома сиділа, але діду по ліки треба. А там дешевше...».
А через п’ять хвилин парубок лютіє: «Вже троє пільговиків?! Не повезу я вас усіх! Двоє — виходьте або платіть повністю». Маршрутка затихла і чекає. Дідок винувато простягає гроші: «Передайте, будь ласка».
У той же день, але вже в метро. На Вокзальній входять три глибокі пенсіонерки з авоськами і торбинками. Хтось із тих, хто сидить, встає. «Шановні пасажири, будьте взаємоввічливими...» Простір, що звільнився, тут же окупують ноги в сіточках і на шпильках. «Та я зараз уже сходжу», — виправдовує жваву дівчину бабуся і боязко забивається в куток між подружками. Їхати їй ще до Арсенальної.
