8 листопада
Флорида, вузенька коса, що забігла далеко в затоку, лагідне-лагідне сонце, тепле море, білий пісок, пальми і чайки, і всі в білих брюках. Закриваю блаженно очі, і, як герой з відомого фільму Сухов, «пишу» листа, але не «разлюбезной Катерине Матвеевне», а куму в Україну, з приводу «острівця в Тмутараканській землі сущого» і мого почуття приниженості тут за те, як зневажливо поводяться з нашою державою і її народом. Дивись, ще й винними будемо ми за те, що існуємо.
«Куме, — пишу я подумки, — я знаю, що Ви непохитний пацифіст, прихильних приязних стосунків з сусідами та інтернаціоналіст, а Бела Кун Ваш кумир, що вірите в щирість дружби і обіцянки златоустів з білокам’яної, але ж є ще й те, що зветься почуттям національної гідності. Ні- ні! Я закликаю Вас не до «силового протистояння», а до самоусвідомлення себе громадянином держави Україна. Та ще принагідно нагадую Вам слова улюбленого Вами поета: «Лицом к лицу — лица не разглядеть. Большое — видется на расстоянии»...
А Тузла куди вже яка велика раптом стала. Може, вона — в рік Росії в Україні — усе-таки піде нам на користь в плані національної самосвідомості.
