9 жовтня
Дорогою до місця праці, монотонно минаючи енну кількість східців, раптом усвідомлюю, що не можу дихати і хтось явно перекриває мені потік кисню... Цей хтось, очевидно, сподівається на ефект несподіванки та повну розгубленість з мого боку, але у відповідь несподівано виливається шквал емоцій. Негативних. Паралізуючих. Крик... Зловмисник навряд чи отримав свою порцію адреналіну, адже втік, не випустивши ні звуку, хоча.. .я аж ніяк не беруся розплутувати тонку психологічну нитку такого вчинку.
«Так, — міркую я, тремтячи від експресивності хвилювання, — зараз було б непогано зібратись у силах і продовжити робочий день без жертв... А ось як, напевно, почувається жертва в лапах дикого звіра, хоча для неї така зустріч була би, мабуть, фатальною...»
Повертаючись додому, минаю ті ж сходи і в зворотному напрямку по-новому переживаю подію недавнього нападу. По-суті, нічого ж не сталося, та невдовзі приходить усвідомлення, що десь усередині прокинулось те, без чого не змогла би рушити з місця, те, що наштовхує мене на такі думки і те, що, мабуть, нескоро залишить мене. Відчуття страху.
Саме воно наочно показує нам, що життя пульсує кожної миті і часом залишає всередині нас слід, що невдовзі переростає у досвід — наш, особистий. Нехай терпкий, несолодкий. І тоді вже приходить черга нас робити свій вибір — завдати удар у відповідь, чи зламатись у власному каятті... Хоч би що означав цей вибір, одне я знаю напевне — Продовження буде...
