17 вересня
У закарпатському селі головна людина — голова сільради. До нього не підступитися, але мені пощастило .
— О, — дивився він у вікно, — на возу Івана Медвежого везуть, мабуть, підрізали. У них щомісяця планове кровопролиття за межу. «Швидка допомога» без бензину — коней ганяють заради придурків. Сам чорт у них не зрозуміє, де та межа, — одні чеські карти, а інші угорські під ніс мені тикають — і всi праві.
На майдані перед сільрадою піднявся стовп пилюки.
— Хлопчаки б’ються, — сказав голова, — у телевізорі поганого надивляться, а робити нічого — вийдуть на площу помахатися, щоб я накричав... А мені набридло... Ліньки...
Він все наливав собі вино та їв копчене м’ясо. У його животі бурчало. Вікно наповнилося ніччю. Вийшли на майдан, спустилися до гірського бурхливого струмка. Голова почав кидати круглими камінчиками у низький красивий місяць.
— Піддасися, — примовляв. — Та мені у селі будь-яка дівка...
— Сьогодні голова — лунатик, — сказав із греблі селянин, що підійшов. — Завжди так, коли хтось серйозний не приїжджає, лише такий, як ви — письменник.
