4 вересня
Сьогодні в підземному переході метро я побачив негра. Здавалося б, нічого дивного в цьому немає, хіба що на шиї у нього була табличка з написом «Склад меблів» та в руках жменя папірців зі «спамом». І був у його очах, у виразі його обличчя якийсь бездонний смуток. Створювалося відчуття того, що тягне його донизу табличка з нехитрим написом, втоптуючи в землю його африканську гордість, відбираючи право з честю носити ім’я Людина. Спершу цей факт викликав у мене усмішку, та через мить, озирнувшись навкруги, я помітив неподалік від нього білих людей різного віку з табличками різноманітних кольорів та написів. Не те щоб я раніше їх не помічав, швидше не надавав значення тому, що вони існують, не звертав уваги на їхні обличчя, не дивився їм у вічі. Тепер було ясно видно: на обличчях цих людей — така ж приреченість, у їхніх очах була та ж гіркота і задавлений біль. Подумалося: «Заради чого все це їм треба? Хіба результат виправдовує засоби? Адже перемогти себе — це подвиг. Та не отримають вони ордени N-ного ступеня, не видадуть їм премії імені M. Кинуть їм подачку у вигляді мінімальних коштів, достатніх для задоволення їхніх мінімальних потреб. Не більше...».
Приблизно з такими думками я зустрів поїзд метро, поправив на шиї свою табличку, увійшов у вагон і попрямував до місця роботи, уже з іншими думками.
