21 серпня
Згадую дитинство в Диканьці.
Це дві часові площини. Одна — їсти. Друга — не їсти.
Після війни тільки на ноги зіп’ялися й раділи: «Ось поснідали... Осьдечки, слава Богу, пообідали... Ти, диви, й повечеряли...»
Яка там народна пісня, на якій усі, як один, виховувалися українські класики радянського часу.
І раптом... Мені було п’ять років. І приїхала мамина подруга Тамара з Кременчуцького медучилища. Її краса і якесь світло, що струменіло від неї, настільки мене вразили, що час зупинився. Я зрозумів, що між «їсти» і «не їсти» є ще любов. І живу з того часу нею. Коли ж мене не розуміють — то в суд не подаю. Я дуже добрий.
Сьогодні розбирав фотоархів і здригнувся. На мене подивилася вона. На зворотному боцi підпис рукою покійної мами: «Акушерка Тамара Вовк із села Майдан».
Потім я подумав про земляків, у яких між «їсти» і «не їсти» нема ніякої паузи.
