14 серпня
Вранці, вистрибуючи з маршрутки на асфальт, намагаюся набрати крейсерську швидкість, щоб якомога швидше потрапити на роботу. Але не так сталося, як гадалося — швидкість набрати не вдається. Дарма, що офіс на головній вулиці міста, у центральній її частині. Вся територія біля зупинки і далеко за її межами щільно заставлена ящиками, розкладачками, баночками і відрами з їжею. Народ у три ряди торгує прямо на тротуарі. Спочатку злюся, але потім з полегшенням згадую, що міська рада кілька тижнів тому ухвалила-таки остаточне рішення покласти край стихійній торгівлі. За останні років вісім це, мабуть, двадцять п’яте остаточне рішення, куди там китайцям з їхнiми останніми попередженнями. У липневому остаточному рішенні було сказано, що стихійних торговців примусово направлятимуть на законні ринки, а з неслухняними розбиратиметься міліція. Поки, однак, навіть найбільший оптиміст і шанувальник міської ради не може заперечувати, що і він щодня перестрибує через сир і сало на асфальті, обходить засиджену мухами рибу, гори овочів та інших ласощів. Жаліслива влада, пояснюючи тимчасові відступи від своїх же остаточних рішень, говорить — ми не можемо позбавляти пенсіонерів шматка хліба! вони соціально незахищені! ми не хочемо масових незадоволень! Либонь, неврахована готівка спокушає чиновників! Але це ж злостивці зловтiшаються. А ми почекаємо. Ось-ось стихійні торговці виростуть до цивілізованих кооператорів і стрункими рядами вирушать на законні ринки.
