29 липня
Машка зовсім не змінилася. Все така ж, як і чотири з половиною роки тому. Без усякої «європейської вишуканості». Тоді, відразу після школи, а точніше, ще до закінчення одинадцятого класу, вона самостійно вступила до університету в Німеччині. І поїхала. Неймовірна перемога! Ми всі по-доброму заздрили їй... Молодчина — такі перспективи.
«Ну, як? Ти де тепер? Скільком німцям розбила серця?...» — наша настирлива цікавість не знала пристойності.
Маша жила в Лондоні. Сказала, що перебралася туди, щоб вивчити ще й англійську. Хірургом не стала. У перший же рік перевелася на інший факультет — якийсь економічний. Мовляв, перспективніше, вчитися всього три роки, та й легше. Та й це толком не освоїла. Залишила, коли зрозуміла, що знайти роботу за спеціальністю не буде ніякого шансу. Переїхавши до Англії, влаштувалася барменом.
Після вимушеної паузи хтось обережно поставив останнє запитання: «Ти коли додому збираєшся?...»
... Втрачене покоління. Вони відправилися «підкоряти Європу», нічого не знайшли там, і лишилися всього тут. Зв’язків, можливостей. Як би не було погано (хоч, чому, власне, погано; «вдома» якраз все помалу налагодилося), там на перевірку виявилося гірше. «Люди другого сорту» — ось що було головною перспективою. Усвідомивши це, вони потяглися назад, починати все з нуля... Їхні однолітки, нехай менш талановиті, виявилися у багато разів успішнішими. Пристойна освіта, перші серйозні кроки кар’єрними сходами, або навіть власна справа. Своє місце в житті, дім, сім’я.
До речі, перша дитина в нашому «класі» народилася ще в рік випуску...
