12 липня
Бориспіль, вечір, балкон 8-го поверху.
Кольори на горизонті зачаровують.
Краєвид розділено на дві частини. Зліва стіна дев’ятиповерхівки, що стоїть через дорогу. Вона нагадує рамку з вулика, де в стільнику запечатані личинки бджіл, трутнів або просто мед. Усі ці вікна — стільник, тільки в них все не так бездоганно, як у бджіл.
По праву руку зелене море приватного сектора. Мабуть, його можна порівняти з мурашником.
А над цим морем зелені, що поринає у сутінки, захід теплої зірки. У порівнянні з бджолою чи мурахою ця зірка вічна.
Я дивлюся зі свого стільника і думаю, а чому не зупинити увагу на красі, довершеності, вічності всього цього?
Прохолодний вечірній вітерець, тонкий серп місяця і передчуття зірок навіюють спогади про море. Не вистачає лише його запаху.
Адже потрібно так небагато, лише зупинитися і зафіксувати цей момент у свідомості. Не пройти мимо, помітити, запам’ятати... і тоді у твій кокон хоча б на мить прийде спокій, зникнуть бажання і сумніви, переживання і суєта з її радощами та проблемами. І, можливо, хоч на трішечки ти зрозумієш бджолу і мураху.
