19 лютого
— Де вона, Україна?!
— Де він, український герой?!
Округа часто здригається від таких окриків. Скоро, отже, якісь вибори.
«Є і Україна, і український герой», — відповім. Просто не бачимо їх у натурі, тому що не всі потрібні пам’ятники рвучкі совкові націоналісти поскидали. Забули про Володимира з хрестом у Києві. Християнство ж він так і не ввів. Усі тільки, для його заспокоєння, прикинулися, що пан Володя його ввів. Хай, мовляв, радіє, а ми ха-ха-хи... Язичництво, словом, так і лишилось. Ідолопоклонство. В Закарпатті, хоча гора-горенна сиріт і болящих, мурують церкви, як діти на піску біля моря. «Дайте бідолашному журналісту хліба, а то не друкують», — попросиш, бувало. — «А ти якої конфесії?» — відповідають.
Головне — не проблема, біль душі, а твоя зовнішня ознака. Тобто маємо справу з ідолопоклонством. На схиляння до духу є, втім, надія. Це настане, коли кожен із мільйона з чимось закарпатських язичників отримає свій, осяжний органами чуттів, ідол (церкву, півцеркви, закут із лампадою) і задумається після цього про душу.
Та поки що український герой відвойовує собі в цивільному житті ідеального ідола-начальника, а в духовному — ідола-церкву. Коли перейдемо через цей існуючий рівень — то нарешті постане перед очима реальна Україна, конкретно згвалтована язичницькими течіями в християнській шкурі, й можна братися за працю. З реальними, вилікуваними від ідоломанії, українськими героями.
